— А вас де я раніше бачив, Холе?
— Здебільшого я перебуваю поблизу небіжчиків, —- сказав Харрі.
— Ага. Похорон. Ви один із сторожових псів пана начальника відділу, так?
— Ні.
— Значить, не подобається, коли вас називають його сторожовим псом. Що так, посварилися?
— Ні. — Харрі на мить замислився. — Просто ми з ним один одного недолюблюємо. У вас, здається, та ж історія?
Расколь м’яко всміхнувся; у ту ж мить лампа блимнула.
— Сподіваюся, він не взяв це близько до серця. До того ж костюм, схоже, був дешевенький.
— Гадаю, більше за все постраждав не костюм.
— Він хотів, щоб я дещо йому розповів. Ось я і розповів йому дещо.
— Що стукачів клеймлять навік?
— Непогано, старший інспекторе, непогано. Проте це чорнило з часом сходить. Ви граєте в шахи?
Харрі вважав за краще не звертати уваги на те, що Расколю, як з’ясувалося, відоме його звання. Хоча, цілком можливо, він просто здогадався.
— Я ось усе думаю, де ви вмудрилися заховати приймач, — сказав Харрі. — Я чув, вони потім тут усе догори дном перевернули.
— А хто каже, що я щось ховав? Білі чи чорні?
— Подейкують, ви все ще мозковий центр більшої частини значних пограбувань у Норвегії. Це, як і раніше, ваше основне заняття, і певний відсоток зі здобичі надходить на ваш закордонний банківський рахунок. Виходить, ви спеціально подбали про те, щоб потрапити саме сюди — у відділення А в «Ботсені»? Адже тут тримають тих, у кого короткий термін ув’язнення. Ви зустрічаєтеся з ними, розробляєте план, а вони потім, вийшовши на свободу, здійснюють його, вірно? Але як ви спілкуєтеся, коли вони звільняються? У вас що, тут є мобільник чи, може, комп’ютер?
Расколь зітхнув:
— Ви добре почали, старший інспекторе, але тепер уже стаєте утомливим. Так ми гратимемо?
— Гра нудна, — сказав Харрі. — Певна річ, якщо на кону нічого не стоїть.
— Що ж, згоден. На що гратимемо?
— На це. — В руках у Харрі з’явилося колечко з єдиним ключем і латунною пластиною.
— А що це таке? — запитав Расколь.
— Ніхто не знає. Проте іноді варто випробувати долю — а раптом те, що поставлено на кон, чого-небудь та варте.
— Але мені-то це навіщо?
Харрі перегнувся до нього через стіл:
— Тому що мені ви вірите.
Расколь голосно розсміявся:
— Назви мені хоч одну причину, через яку я маю тобі вірити, Спіуні.
— Беате, — сказав Харрі, не зводячи очей із Расколя. — Зроби ласку, вийди і залиш нас одних.
Він почув за спиною стукіт у двері і трохи згодом — дзвякання ключів. Двері відчинились і з гучним клацанням замку закрилися знову.
— Погляньте. — Харрі поклав ключ на стіл.
— Що? — запитав Расколь, пильно дивлячись Харрі прямо у вічі.
Харрі взяв у руки білого короля. Дуже красива фігура, напевно, ручної роботи.
— Це ініціали чоловіка, в якого була проблема вельми делікатної властивості. Він був багатий. Мав дружину і дітей. Власний будинок у місті й заміську віллу. Собаку та коханку. Все йшло з біса добре. — Харрі покрутив фігуру в руках. Проте з часом цей багатий чоловік змінився. Волею долі одного разу він усвідомив, що сім’я — найважливіше в його житті. Він продав фірму, розлучився з коханкою і присягнувся самому собі та рідним, що відтепер житиме тільки заради сім’ї. Єдина проблема полягала в тому, що коханка почала загрожувати розголосити їхні колишні відносини. Авжеж, крім усього іншого, вона хотіла від нього грошей. Але не стільки з пожадливості, скільки по бідності. А ще тому, що завершувала одну свою роботу, яку щиро вважала шедевром, і їй були потрібні кошти, щоб познайомити світ із цим витвором мистецтва. Вона ставала все наполегливішою, й ось одного разу — ближче до ночі — він зібрався її відвідати. Вечір цей був вибраний ним не випадково: вона розповіла, що саме сьогодні чекає візиту своєї колишньої пасії. Навіщо вона йому це розповіла? Може, щоб він її приревнував? Або щоб показати, що окрім нього є й інші чоловіки, які хочуть бути з нею? Ревнувати він не став. Навпаки, він торжествував. Йому випала прекрасна нагода. — Харрі глянув скоса на Расколя. Той сидів зі схрещеними на грудях руками, уважно дивлячись на нього. — Він чекав на вулиці. Все чекав і чекав і дивився на освітлені вікна її квартири. Незадовго до півночі її гість пішов. Випадковий чоловік, який — як потім з’ясувалося, дарма — не поклопотався про те, щоб час його відходу був кимось помічено. Проте він пробув у Анни весь вечір. Це може підтвердити її чуйна сусідка Астрід Монсен, яка чула, як він дзвонив у двері на самому початку вечора. А ось наш із вами чоловік — ні, він не дзвонив. Наш чоловік сам відчинив під’їзд і сам увійшов до квартири.