— Що було потім?
Расколь розплющив очі:
— Знаєш, Спіуніу що таке baxt7.
— Поняття не маю.
— Доля. Успіх і карма. Те, що управляє нашим життям. Я знайшов гаманець сутенера, в ньому виявилося три тисячі злотих. Повернувся Стефан; разом із ним ми перенесли труп через колії та поклали в товарний вагон потяга, що йде на схід. Самі ми вирушили на північ. Два тижні по тому в Гданську ми пробралися на корабель, який довіз нас до Швеції. Звідти попрямували в Осло. Тут, у Тойені, була земельна ділянка, на якій стояли чотири фургони. У трьох із них жили цигани. Четвертий — старий, ветхий, із поламаною віссю — порожній. Він став будинком для мене і Стефана на п’ять подальших років. Тут різдвяного вечора ми відсвяткували мій дев’ятий день народження. Закутавшись у єдину вовняну ковдру, що залишилась у нас, ми їли печиво, запиваючи його молоком. Наступного дня ми вперше зламали кіоск і вирішили, що нарешті потрапили в підходяще місце. — Расколь широко всміхнувся. — Це виявилося простішим, ніж відняти у дитини цукерочку.
Досить тривалий час вони сиділи мовчки.
— У тебе такий вигляд, ніби ти все ще не до кінця мені віриш, — сказав нарешті Расколь.
— Хіба це має якесь значення? — грубувато парирував Харрі.
Расколь усміхнувся.
— Звідки ти знаєш, що Анна тебе не любила? — у свою чергу запитав він.
Харрі мовчки знизав плечима.
Рука об руку, скуті наручниками, вони ввійшли до «Кишки».
— Не варто на всі сто відсотків розраховувати, що я впізнаю нальотчика, — попередив Расколь. — Цілком може бути, що це хто-небудь із залітних.
— Зрозуміло, — буркнув Харрі.
— Чудово.
— Та якщо Анна — дочка Стефана і він живе в Норвегії, чому його не було на похороні?
— Тому що він мертвий. Зірвався, коли ремонтував дах багато років тому.
— А мати Анни?
— Вони з сестрою і братом після смерті Стефана подалися на південь, до Румунії. Адреси її я не знаю, та і взагалі сумніваюся, щоб вона в неї була.
— Іварссону ти сказав, що родичі не прийшли на похорон, тому що вона накликала ганьбу на всю сім’ю.
— Невже? — У карих очах Расколя блиснули лукаві іскорки. — Якщо скажу, що збрехав, ти мені повіриш?
— Повірю.
— Однак я не брехав. Сім’я відкинула Анну. Для батька вона більше не існувала, він заборонив називати її ім’я у своїй присутності. Щоб уникнути таЬгіте. Розумієш?
— Чесно кажучи, ні.
Вони дійшли до будівлі Управління й зупинилися в очікуванні ліфта. Расколь пробурмотів щось нерозбірливе; вголос же він запитав:
— А чому ти вирішив, що мені можна вірити, Спіуні?
— Хіба у мене є вибір?
— Вибір завжди є.
— Набагато цікавіше, чому ти віриш мені. Хай ключ, який я тобі дав, дублікат ключа від квартири Анни, але ж зовсім не факт, що я знайшов його у вбивці.
Расколь похитав головою:
— Ти не зрозумів. Я не вірю нікому. Покладаюся лише на інстинкт. А він підказує мені, що ти зовсім не дурень. У кожного є щось, заради чого він живе. Те, що можна у нього відняти. У тому числі й у тебе. Це зовсім не складно.
Двері ліфта розкрились, і вони ввійшли всередину.
Поки Расколь проглядав відеозапис пограбування, Харрі в напівтемряві спостерігав за ним. Циган сидів із незворушним виглядом, випроставшись і щільно стиснувши долоні. Обличчя його залишалося безпристрасним навіть тоді, коли в «Камері тортур» пролунав спотворений звук пострілу з гвинтівки.
— Хочеш проглянути ще раз? — запитав Харрі, коли вони дійшли до останніх кадрів, на яких Забійник ішов по Індастрі-гате.
Не потрібно, — відмовився Расколь.
— Ну і?.. — Харрі спробував приховати збудження.
— А ще що-небудь є?
Харрі сприйняв це як поганий знак:
— Е-е. У нас є запис відеокамери із «Севен-елевен», розташованого навпроти, звідки він спостерігав за банком перед самим пограбуванням.
— Став.
Харрі прокрутив плівку двічі.
— Ну? — повторив він своє запитання, коли зображення на екрані знову змінилося заметіллю.
— Я так розумію, що було ще декілька нальотів, і ми могли б подивитись і ці записи, — сказав Расколь і поглянув на годинник. — Проте все це марна трата часу.
— Мені здавалося, ти говорив, що час — це єдине, чого у тебе в надлишку.