Виникла пауза.
— Гей! — Беате помахала рукою перед очима в Харрі. — Зовсім вимотався?
Харрі набрав номер Еуне:
— Це Харрі. Слухай, як поводяться засуджені до смерті в останню мить перед стратою?
Еуне кашлянув.
— Вони фокусують увагу, — нарешті вимовив він, — на часі.
— А страх? У паніку вони не впадають?
— Це багато від чого залежить. Про яку страту йдеться?
— Про публічну. Про вбивство в приміщенні банку.
— Я подумаю. Передзвоню тобі за кілька, хвилин, гаразд?
В очікуванні дзвінка Харрі дивився на годинник. Він прозвучав через сто десять секунд.
— Відхід із життя так само, як і поява на світ, — процеси суто інтимні, — сказав Еуне. — Людина в таких ситуаціях інстинктивно прагне приховати свої відчуття від оточення не лише тому, що відчуває себе фізично уразливою. Смерть у присутності інших людей, як у випадку з публічною стратою, сприймається засудженим як подвійне покарання: адже це грубе вторгнення в найпотаємніші сфери життя особи. От чому завжди вважалося, що публічна страта — набагато ефективніший превентивний засіб у боротьбі зі злочинністю, ніж виконання вироку в одиночній камері без сторонніх очей. Зрозуміло, вживалося певних заходів для полегшення долі засудженого — наприклад, кати вершили свою справу в масках. І це не для того, щоб, як думає багато хто, приховати особу ката, адже всі знали місцевого забійника худоби або канатника. Маску на ката надягали заради засудженого — щоб він не відчував такої близькості з чужою людиною в момент своєї смерті.
— М-м. Грабіжник теж був у масці.
— Психологи ефектом маски практично не займаються. Наприклад, сучасні уявлення про те, що маска закріпачує нас, — цілковита нісенітниця. Адже маска знеособлює людину, і в ній вона, цілком імовірно, почувається вільнішою. Чим, по-твоєму, пояснюється популярність балів-маскарадів у вікторіанські часи? Або чому маски використовуються в сексуальних іграх? Хоча у грабіжника, зрозуміло, були більш приземлені причини для того, щоб з’явитись у банку в масці.
— Можливо.
— Можливо?
— Я не знаю, — зітхнув Харрі.
— Ти якийсь…
— Та замотався просто. Гаразд, бувай.
Сонце поволі віддалялося від того місця на земній кулі, де перебував Харрі, та й сутінки тепер що не день наставали все раніше й раніше. Коли Харрі піднімався до будинку по Софієс-гате, лимони на деревах перед магазинчиком Алі світилися, ніби маленькі жовті зірочки, а по асфальту безшумно мжичив дощ. Усю другу половину дня він займався переказом грошей у Ель-Тор, що, втім, особливих труднощів не становило. Він переговорив із Ейстейном, дізнався номер його паспорта і адресу найближчого до його готелю відділення банку й передав по телефону інформацію в редакцію газети ув’язнених «Двійник», де Расколь сидів і писав статтю про Сунь-цзи. Тепер залишалося тільки чекати.
Харрі підійшов до воріт, але ключі дістати не встиг, тому що за спиною у нього пролунав тупіт великого собаки, що біг по тротуару. Він не обертався.
Поки не почув слабке гарчання.
Узагалі-то він навіть не здивувався: коли підкладаєш до жару вогню, чекай неприємностей.
Морда у пса була чорна, немов ніч, і лише зуби біліли в розкритій пащі. У тьмяному світлі ліхтаря виблискувала цівка слини, що стікала з величезного ікла.
— Сидіти! — мовив знайомий голос із-під даху над в’їздом до гаража на іншому боці вузької тихої вулички. Ротвейлер неохоче опустив свій могутній м’язистий зад на мокрий асфальт, не спускаючи з Харрі карих блискучих очей, вираз яких ніяк не нагадував того, що зазвичай асоціюється із собачим поглядом.
Тінь од крисів капелюха приховувала обличчя чоловіка, що наближався.
— Добрий вечір, Харрі. Ти що, собак боїшся?
Харрі подивився прямо в червону розкриту пащу пса. У мозку раптом сплив спогад. Десь він читав, що римляни використовували предків ротвейлерів при завоюванні Європи.
— Та ні. А тобі що від мене потрібно?
— Просто хочу зробити тобі пропозицію. Пропозиція, від якої ти не… як це там мовиться?
— Чудово! Озвуч пропозицію, Албу.
— Пропоную перемир’я. — Арне Албу трохи підняв капелюх і спробував зобразити хлоп’ячу усмішку, але тепер вона вийшла не такою природною, як минулого разу. — Ти не чіпаєш мене, а я тебе.
— Забавно, Албу. А що ти можеш учинити проти мене?
Албу кивнув у бік ротвейлера, який не стільки сидів, скільки
готувався до стрибка:
— Є у мене свої методи. Деякі можливості маю у своєму розпорядженні.