— Ми виявили цей знімок у туфлі якоїсь Анни Бетсен, — сказав він зрештою.
Харрі бачив, як на обличчі Вігдіс Албу зі швидкістю ланцюгової реакції вслід за думками, здогадками та припущеннями промайнула вся гамма відчуттів, характерна для мильних опер. Спершу подив, потім замішання і, врешті, розгубленість. Потім одна з ідей, спочатку з легкістю знехтувана як неправдоподібна, знову повернулась і поступово почала перетворюватися на жахливу здогадку. Врешті-решт обличчя жінки набрало непроникного виразу; єдине, що на нім можна було прочитати, — «вам не здається, що мусять існувати якісь межі, за які стороннім вхід заборонений?».
Харрі дістав пачку сигарет і тепер нерішуче крутив її в руках, поглядаючи скоса на величезну, схожу на кришталевий трон попільничку, що височіла в центрі журнального столика.
— Фру Албу, вам знайома Анна Бетсен?
— Ні. А що, має бути знайома?
— Не знаю, — чесно признався Харрі. — Вона мертва. Просто я ніяк не зрозумію, звідки така особиста фотографія опинилася біля неї в туфлі. У вас самих є які-небудь припущення з цього приводу?
Вігдіс Албу спробувала зобразити на обличчі зарозумілу аосмішку, проте губи явно відмовлялися їй підкорятися. Вона обмежилася тим, що енергійно похитала головою.
Харрі витримав паузу, протягом якої він, не ворухнувшись, сидів на білій софі. Тіло його розслаблено занурювалося все глибше й глибше у м’які подушки, подібно до того, як дещо раніше туфлі загрузали в дрібному гравії доріжки. Особистий досвід підказував Харрі, що зі всіх способів змусити людину розговоритися мовчання — найбільш ефективний. Коли двоє незнайомих людей сидять, як зараз, одне проти одного, мовчання, подібно до вакууму, здатне витягати слова. Минуло десять нескінченних секунд, і Вігдіс Албу не витримала:
— Може, хатня робітниця знайшла її десь у будинку й випадково прихопила з собою. А потім віддала цій… ви кажете, її звали Анною?
— Гм. Ви не проти, фру Албу, якщо я закурю?
— Взагалі-то, ні я, ні мій чоловік тут не’ палимо. — Вона швидким рухом поправила стягнуте гумкою волосся. — У нашого меншенького, Олександра, астма.
— Співчуваю. А ваш чоловік?
Вона, не розуміючи, поглянула на нього; при цьому її і без того величезні блакитні очі стали ще більшими.
— Я мав на увазі, де він працює. — Харрі прибрав сигарети у внутрішню кишеню.
— Тепер він фахівець із інвестицій. Власну фірму продав три роки тому.
— Що за фірма?
— «АТ Албу». Імпортні рушники та душові килимки для готелів і великих приватних будинків.
— Схоже, рушників було немало. Та і килимків для душу теж.
— У нас були представництва в усіх країнах Скандинавії.
— Вітаю. Той прапор над гаражем — це що, консульський?
Нарешті Вігдіс Албу вдалося опам’ятатися. Вона зняла резинку і розпустила волосся. У той же момент Харрі подумав, що вона, видно, щось зробила з обличчям. Деякі його параметри насторожували. Якщо бути точніше, її обличчя було аж надто правильним, якимсь штучно симетричним.
— Чоловік був консулом Сент-Люсії в Норвегії упродовж одинадцяти років. Там є завод із виробництва килимків для душу. У нас там теж невеликий будиночок. Вам доводилося?..
-Ні.
— Прекрасний острів, фантастично красивий. Ці аборигени такі милі. Ви не повірите, але частина людей похилого віку говорить по-французьки — навіть важко собі уявити.
— Креольська французька.
-Що?
— Та так, щось доводилося читати. Як ви гадаєте, може, ваш чоловік знає, яким чином ця фотографія потрапила до покійної?
— Навряд. Звідки?
— Ну-у… — Харрі посміхнувся. — Мабуть, на це питання відповісти так само складно, як пояснити, звідки у взутті людини з’являється фотографія абсолютно незнайомих їй людей. — Він підвівся. — Де я можу його знайти, фру Албу?
Коли Харрі записав номер телефону й адресу офісу Арне Албу, він випадково подивився на те місце, де щойно сидів.
— Я, е-е-е… — зніяковіло почав він, бачачи, що Вігдіс Албу простежила за його поглядом. — Бачите, я тут посковзнувся і впав у сміттєвий контейнер, так що мені, звичайно, слід було…
— Нічого страшного, — перебила вона. — Однаково наступного тижня я збиралася віддавати чохли в чистку.
Проводячи Харрі до самого ґанку, вона запитала, не міг би він зачекати із дзвінком чоловікові до п’ятої.
— У цей час зазвичай він уже звільняється та приходить додому.
Харрі промовчав. В очікуванні його відповіді куточки губ Вігдіс нервово здригалися, то піднімаючись, то знову опускаючись.
— Тоді він і я… загалом, ми разом змогли 6 подумати, чим вам допомогти.
— Вельми люб’язно з вашого боку. Проте я на машині, а місце його роботи якраз мені по дорозі, тож я краще спробую застати його там.
— Так-так, звичайно, — зважилася нарешті знову всміхнутися вона.
Собачий гавкіт супроводжував Харрі до самого кінця під’їзної доріжки. Дійшовши до воріт, він обернувся. Вігдіс Албу застигла на ґанку рожевої плантаторської гасієнди. Голова її була опущена; промені сонця просвічували крізь зачіску і грали химерними відблисками на еластичному трико. Здалека вона нагадувала бронзове оленя.
У «Віка Атріум» Харрі не вдалося знайти ні вільного місця на парковці, ні таблички офісу Арне Албу. Добре ще, що пані, яка сиділа за столиком адміністратора, повідомила, що Албу орендує тут кабінет на паях із трьома такими ж, як він, фахівцями з інвестицій. А зараз він вирушив на «діловий ленч».
Коли Харрі вийшов із будівлі, з’ясувалося, що якийсь завзятий страж порядку з транспортної поліції уже встиг засунути штрафну квитанцію йому під двірник. Так із зіпсованим настроєм і штрафною квитанцією в кишені він і увійшов до «Пароплава “Луїза”», який виявився зовсім навіть не пароплавом, а рестораном в Акер-Брюґґе. На відміну від «Шрьодера», в цьому закладі заможні відвідувачі — власники офісів у цій частині міста, яку, хай і з деякою натяжкою, можна було вважати Уолл-стрит норвезької столиці, — могли досить смачно попоїсти. В Акер-Брюґґе Харрі завжди почувався дещо не в своїй стихії — скоріше за все через те, що не був туристом і все життя з раннього дитинства провів на вулицях Осло. Увійшовши до ресторану, він перекинувся кількома словами з барменом за стойкою, який вказав йому на столик біля вікна.
— Прошу вибачення за неспокій, панове, — почав Харрі, підійшовши ближче.
— А-а, нарешті, — один із трьох панів, що сиділи за столиком, нервовим рухом відкинув назад падаючий на лоб чубок. — Послухайте, і це ви називаєте — довести вино до потрібної температури?!
— Я називаю це — норвезьке червоне, розлите в пляшки з-під «Кло-де-пап», — незворушно відповів Харрі.
Володар чубка — явно в замішанні — витріщився на Харрі, приділивши особливу увагу його темному костюму.
— Жарт, — усміхнувся Харрі. — Яз поліції.
Замішання переросло в явний переляк.
— Заспокойтеся, зовсім не з Управління з боротьби з економічними злочинами.
Очевидне полегшення, що поступово переходило в подив.
І раптово — вибух по-хлоп’ячому дзвінкого сміху. У Харрі навіть перехопило дух. Він заздалегідь спланував усю мізансцену, і це дійство зовсім не було в ній передбачене. Проте він зумів перебудуватися на ходу:
— Арне Албу?
— Це я, — озвався чоловік, який сміявся, худорлявий, із коротким в’юнким волоссям і сіткою зморщок біля очей, яка свідчила не стільки про його смішливість, скільки про те, що насправді він, скоріше за все, старший за тих тридцяти п’яти років, які навскидку дав йому Харрі. — Вибачте за непорозуміння, — продовжував він, як і раніше, веселим голосом. — Можу вам чимось допомогти, констебле?
Перш ніж продовжити, Харрі спробував скласти собі деяке уявлення про співбесідника, керуючись виключно зовнішністю. Звучний голос. Твердий погляд. Під білосніжним комірцем сорочки майстерно зав’язаний — проте не дуже затягнутий — вузол краватки. Те, що він не обмежився одним лише «це я», а вибачився і, крім того, додав «можу вам чимось допомогти, констебле» — до речі, з ноткою іронії зробивши наголос на слові «констебле», — означало одне з двох: або Арне Албу вельми впевнений у собі, або непогано вміє справляти на оточення відповідне враження.