Харрі спробував зосередитися. Не на тому, як вести бесіду, а на можливій реакції Албу на сказане.
— Так, Албу, можете. Ви знаєте Анну Бетсен?
Албу обдарував Харрі таким же чесним і відкритим поглядом, як і дещо раніше його дружина, після секундного роздуму відповів голосно і твердо:
-Ні.
На обличчі Албу не відбилося нічого, окрім сказаного ним. Та Харрі на це і не сподівався. Він давно вже не вірив у міф про те, що люди, вимушені через рід своїх занять повсякденно стикатися з брехнею, вчаться її розпізнавати. Йому згадався один судовий процес, коли якийсь поліцейський стверджував, ніби «із свого досвіду зрозумів, що обвинувачений бреше». Тоді Еуне вкотре в руках адвоката перетворився на зброю захисту — у відповідь на пряме запитання він змушений був визнати: наукові дослідження довели відсутність якого-небудь взаємозв’язку між професійними заняттями та здатністю розпізнавати брехню. Інакше кажучи, прибиральниця тямить у цьому стільки ж, скільки психолог або поліцейський. Точніше, зовсім нічого не тямить. Єдиним винятком тут — через свої особливі повноваження з ведення Слідства — могли б вважатися агенти спецслужб. Харрі до їх числа не належав. Він був простим хлопцем із Уппсаля, в якого зараз було мало часу й огидний настрій. До того ж він розумів, що припустився серйозного прорахунку. По-перше, пред’являти кому-небудь — та ще у присутності сторонніх — факти, що, можливо, його компрометують, не маючи навіть тіні чітко сформульованих підозр на його рахунок, було, м’яко кажучи, малоефективно. По-друге, все це ніяк не можна назвати чесною грою. Проте, чудово усвідомлюючи, що робити цього не варто, Харрі запитав:
— У вас є які-небудь міркування з приводу того, хто дав їй цей знімок?
Усі троє, що сиділи за столом, втупились у викладену Харрі фотографію.
— Не уявляю, — сказав Албу. — Може, дружина? Або хтось із дітей?
— Гм. — Харрі намагався помітити хоч щось: зміна розміру зіниць, піт, що виступив на лобі, або червоні плями на обличчі — явні ознаки підвищеного пульсу. Але марно.
— Зрозуміло, констебль, я не знаю, з чим усе це пов’язано, проте якщо ви взяли на себе клопіт відшукати мене тут, вважаю, йдеться не про дурниці. Пропоную обговорити це віч-на-віч після того, як ми закінчимо тут свої справи з панами з Комерційного банку. Якщо погодитеся мене почекати, то я попрошу офіціанта підшукати вам місце за столиком для тих, що палять.
Харрі навіть не намагався зрозуміти, чого більше в усмішці Албу — насмішки чи доброзичливості. Його це мало турбувало.
— У мене немає часу чекати, —- сказав Харрі. — Якби ми могли сісти за інший столик і…
— Боюсь, у мене також немає часу, — спокійним, але твердим тоном перебив його Албу. — Оскільки я в цей момент перебуваю на роботі, нам із вами, мабуть, доведеться відкласти бесіду до вечора. Зрозуміло, якщо ви, як і раніше, продовжуєте вважати, що я можу бути вам чимось корисний.
Харрі виявив чудеса витримки, розуміючи, що однаково не в силах нічого поробити. І що найгірше, Албу напевно теж це знав.
— Домовилися, — сказав Харрі, усвідомлюючи, наскільки безпорадно це звучить.
— Дякую вам, констебле. — Албу з посмішкою кивнув Харрі. — А що стосується вина, то тут ви, схоже, маєте рацію. — Він знов обернувся до панів з Комерційного банку. — Так що ти говорив про «Оптікоме», Стейне?
Харрі нічого не залишалось, як, узявши фотографію, покинути ресторан, відносячи із собою поза сумнівом адресовану йому погано приховану іронічну посмішку пана з чубком.
Зійшовши на причал, Харрі закурив, проте сигарета здалася йому несмачною, і він роздратовано відкинув її. Відбиваючись од вікон фортеці Акерсхус, сонячні промені заливали поверхню озера, гладеньку й нерухому, ніби затягнуту тонкою прозорою кригою. Навіщо він це зробив? Для чого знадобилася ця атака камікадзе — спроба принизити зовсім незнайому йому людину? Для того, щоб рука в шовковій рукавичці взяла його за комір і, хай і ввічливо, виставила за двері?
Заплющивши очі, він підставив обличчя променям сонця і подумав, що для різноманітності варто було б зробити сьогодні хоч щось розумне. Наприклад, залишити все як є. Адже в нинішньому стані справ зовсім немає нічвго незвичайного — все ті ж звичний хаос і непередбачуваність. Від будівлі ратуші донісся бій курантів.
Харрі ще не знав, що Мьоллер мав рацію: це був останній у році теплий день.
16
Матсо в-Соп 45
Маленький мужній Олег.
— Усе буде добре, — щораз говорив він, розмовляючи з Хар-рі по телефону, так ніби в нього був свій власний таємний план із цього приводу. — Ми з мамою скоро повернемось.
Стоячи біля вікна у вітальні, Харрі дивився на небо над дахом сусіднього будинку, по якому пливла майже прозора зморшкувата хмара, забарвлена скупими променями вечірнього сонця в червоні й оранжеві тони. Поки він діставався домівки, температура різко впала, неначе хтось прочинив невидимі двері й вивітрив усе тепло. Навіть квартира почала наповнюватися холодом, який проникав крізь щілини в підлозі. У якій комірчині його теплі повстяні капці, в підвалі чи на горищі? Та і взагалі, чи є вони у нього? Щось він останнім часом почав усе забувати. Добре, що хоч записав назву тієї ігрової приставки, яку обіцяв подарувати Олегові, якщо той поб’є його рекорд у тетріс. Иатсо Є-Соп 45.
За спиною по старому чотирнадцятидюймовому телевізору йшли новини. Ще один гала-концерт на користь якихось жертв. Джулія Робертс висловлює своє співчуття, а Сильвестр Сталло-не приймає жертводавців, які додзвонилися в студію. І ось — настала година відплати. Кадри килимових бомбардувань гірських схилів. Чорні стовпи диму, що виростають із голого каміння посеред безлюдної місцевості. Телефонний дзвінок.
Дзвонив Вебер. В Управлінні він давно вже здобув собі славу впертого буркотуна, з яким неможливо працювати. Харрі був про нього прямо протилежної думки. Просто слід було пам’ятати, що його дійсно може переклинити, якщо хтось спробує дуже вже на нього тиснути або — не дай бог — жартувати.
— Я знаю, ти чекаєш від мене повідомлення, — почав Вебер. — Слідів ДНК на пляшці не виявлено, зате ми знайшли пару пристойних відбитків.
— Чудово. Я боявся, вони могли бути пошкоджені, хоч пляшка і лежала в пакеті.
— Пощастило, що пляшка скляна. На пластиковій відбитки за стільки днів цілком могли всотатись.
До Харрі донеслося шльопання швабри.
— Вебер, ти що, все ще на роботі?
— Так.
— А коли ви проб’єте ці відбитки по базі даних?
— Що, тобі це терміново? — У голосі старого експерта бриніла підозра.
— Та що ти, нітрохи. У мене безліч часу.
— Завтра. Що стосується всіх цих комп’ютерних справ, то тут я не мастак, а молодь уже давно по домівках розбіглася.
— А ти чого ж?
— Я поки що по-старому звірю відбитки з декількома можливими кандидатами. Так що можеш спати спокійно, Холе, дядь-ко-поліцейський на посту.
Харрі поклав слухавку, пройшов у спальню і ввімкнув комп’ютер. На секунду весела мелодія «Майкрософта» оптимістично заглушила мстиву американську риторику, що доносилася з вітальні. Кликнувши мишею, Харрі відкрив файл із записом пограбування на Кіркевеєн. Раз по раз він прокручував його, абсолютно бездумно примушуючи завмирати то на одному, то на іншому тремтячому кадрі. Потім він відкрив свою електронну пошту. На моніторі з’явилися пісковий годинник і напис: «Отримано 1 нове повідомлення». У передпокої знову задзвонив телефон. Ледве встигнувши кликнути на пісковому годиннику, Хар-рі прожогом кинувся до передпокою, зірвав із апарату слухавку і якомога ніжніше — спеціально для Ракелі — проворкував:
— Слухаю.
— Це Арне Албу. Вибачте, що турбую вас увечері, та ще й удома. Дружина повідомила мені ваше ім’я, ось я і вирішив раз і назавжди покінчити з цією справою. Ви не проти?