— Спасибі, але мені потрібно дещо показати тобі в «Камері тортур», Харрі. У тебе є час?
— Скільки завгодно, — сказав Харрі, відкидаючись на спинку крісла. — У Вебера для нас погані новини. Схожих відбитків немає. А Расколь сьогодні обставив Іварссона, як немовля.
— Хіба це погана новина? — вирвалося у Беате, яка тут же перелякано прикрила рот рукою. Харрі та Халворсен розреготалися.
— Чекатиму твого повернення, Беате, — встиг сказати Халворсен навздогін Харрі та дівчині. Так і не отримавши відповіді, якщо не рахувати настороженого погляду, кинутого на нього Харрі, Халворсен у деякому збентеженні так і залишився стояти посеред спорожнілої кімнати.
Увійшовши до «Камери тортур», Харрі помітив зіжмакану ковдру на простенькому ліжку, що стояло в кутку, з «Ікєї».
— Либонь, ти спала тут сьогодні?
— Якби ж то, — зітхнула Беате і ввімкнула відеозапис. — Поглянь на Забійника і Стіне Гретте на цьому кадрі.
Вона вказала на екран, де застигло зображення нальотчика і Стіне, що нахилилася до нього. Харрі відчув знайомий свербіж біля коріння волосся на потилиці.
— Щось тут не так, — сказала вона. — Тобі не здається?
Харрі подивився на грабіжника. Потім на Стіне. І зрозумів —
саме цей кадр примушував його раз по раз проглядати запис у пошуках того, що весь час було там, але постійно вислизало. Вислизало воно і тепер.
— Ну і що ж це? — запитав він. — Що ти бачиш такого, чого не бачу я?
— Спробуй здогадатися.
— Та я вже мільйон разів пробував.
— Хай картинка гарненько відіб’ється у тебе на сітківці. Заплющ очі, натисни на повіки й запам’ятай, який залишився слід.
— Але, чесно кажучи…
— Досить тобі, Харрі, — всміхнулася вона. — Адже це і є — розслідування, чи не так?
Він у легкому подиві втупився в дівчину, проте знизав плечима і спробував зробити так, як вона сказала.
— Ну, Харрі, і що ти бачиш?
— Внутрішню сторону повік.
— Зосередься. Що тут заважає, що не так?
— Він і вона, щось у них, у тому… як вони розташовані по відношенню одне до одного, чи що?
— Чудово. І що ж не так?
— Просто… та не знаю я. Просто щось у них не так, неправильно.
— Що означає «неправильно»?
Раптово у Харрі виникло те ж відчуття, що і під час візиту до Вігдіс Албу. Відчуття, ніби він провалюється. Внутрішнім зором він виразно бачив, як Стіне Іретте сидить нахилившись, імовірно, для того, щоб краще чути слова грабіжника. І самого його, що дивиться крізь прорізи лижної шапочки прямо в обличчя людини, чиє життя він незабаром перерве. Про що він думав? І про що думала вона? Чи намагалася вона теж у цей самий момент зрозуміти, хто він, ця людина в шапці?
— Так що ж означає «неправильно»?
— Вони… вони…
У руках гвинтівка, палець на спусковому гачку. Всі присутні — з мармуру. Вона розкриває рот. Він дивиться їй у вічі крізь проріз прицілу. Ствол упирається в зуби.
— Що — «неправильно»?
— Вони… вони занадто близько одне до одного.
— Браво, Харрі!
Він розплющив очі. Розрізнені фрагменти побаченої ним картини неначе продовжували спалахувати й поволі пропливати мимо.
— Браво? — пробурмотів він. — Що ти маєш на увазі?
— Ти зумів підібрати вірні слова для того, що ми весь цей час бачили. Саме так, Харрі, вірно, вони занадто близько одне до одного.
— Авжеж, я сам знаю, що так сказав. Але тільки по відношенню до чого — «занадто»?
— По відношенню до того, як близько можуть стояти дві людини, які ніколи раніше одне одного не зустрічали.
— Ну і?..
— Ти коли-небудь чув про Едварда Холла?
— Не дуже багато.
— Він антрополог, який першим указав на залежність між відстанню одне від одного людей, які підтримують бесіду, і їх відносинами між собою. Кожен випадок достатньо конкретний.
— Давай-но ще раз.
— Соціальна дистанція між незнайомими людьми становить від одного до трьох з половиною метрів. Це та відстань, якої зазвичай дотримуються, певна річ, якщо ситуація це дозволяє. Досить подивитися на чергу на зупинці транспорту або ж до туалету. У Токіо ж, наприклад, люди почуваються комфортно і на тіснішій відстані, проте варіації між різними культурами, як правило, незначні.
— Але не міг же він говорити їй щось пошепки з відстані більш ніж метр.
— Ні, проте цілком міг робити це на так званій особистій дистанції, яка становить від метра до сорока п’яти сантиметрів. Її дотримуються у спілкуванні з друзями та приятелями. Але, як бачиш, Забійник і Стіне Гретте порушують і цю межу. Я поміряла відстань — всього лише двадцять сантиметрів. Це означає, що вони перебувають у межах інтимної дистанції. При цьому люди виявляються настільки близькими одне до одного, що навіть не можуть тримати в постійному фокусі все обличчя співбесідника. Крім того, вони обов’язково відчувають його запах і навіть відчувають тепло тіла. Ця дистанція зазвичай зарезервована за тими, кого любиш, а також за членами сім’ї.
— Гм, — скептично гмикнув Харрі. — Я, звичайно, в захваті від широти твоїх знань, але не забувай, що ці двоє перебувають зараз в особливо драматичній ситуації.
— Саме це й добре! — Беате була в такому захопленні, що здавалось, якби не трималася вона за підлокітники крісла, так би і злетіла. — Без особливої на те потреби люди ніколи не порушують ті межі, про які говорить Едвард Холл. А Стіне Гретте і Забійникові це якраз і не потрібно.
Харрі потер підборіддя:
— О’кей, продовж думку.
— Я гадаю, Забійник знав Стіне Гретте, — сказала Беате. — Причому добре.
— Гаразд, гаразд. — Прикривши обличчя руками, Харрі заговорив крізь пальці. — Отже, Стіне була знайома з професійним банківським грабіжником, який здійснює чудово спланований наліт, після чого вбиває її. Адже ти розумієш, до чого нас приводить такий висновок, чи не так?
Беате кивнула:
— Я зараз же перевірю, що ми можемо відшукати на Стіне Гретте.
— Чудово. А після цього ми поговоримо з тим, хто був із нею на надзвичайно інтимній дистанції.
18
Прекрасний день
— Неприємне місце, — сказала Беате. — У мене просто мурашки по шкірі.
— Колись тут у них був один відомий пацієнт — Арнольд Юклерьод, — озвався Харрі. — Він говорив, що тут поміщається мозок хворого чудовиська — психіатрії. Так, значить, тобі нічого не вдалося накопати на Стіне Гретте?
— Ні. Бездоганна поведінка. З банківських рахунків не схоже, щоб у неї були грошові проблеми. Кредитними картками користувалася не часто — що в магазинах одягу, що в ресторанах. Ніяких виграшів на скачках або інших ознак пристрасті до азартних ігор. Найекстравагантніше з того, що мені вдалося встановити, — поїздка минулого літа до Сан-Паулу.
— А з чоловіком що?
— Та все те ж. Солідна, розсудлива людина.
Пройшовши за ворота психіатричної лікарні Геуста, вони
опинилися на майданчику, оточеному масивними будівлями з червоної цегли.
— Нагадує в’язницю, — сказала Беате.
— Генріх Ширмер, німецький архітектор дев’ятнадцятого століття. Той самий, що проектував в’язницю «Ботсен», — пояснив Харрі.
Санітар, який вийшов їм назустріч, відвів їх до реєстратури. У нього було неприродно чорне — ймовірно, фарбоване — волосся, та і виглядав він не санітаром, а швидше музикантом джазового ансамблю або художником-дизайнером. Що цілком відповідало дійсності.
— Здебільшого Гретте сидить, втупившись у вікно, — розповідав він, поки вони йшли по довгому коридору, що вів до відділення Г-3.
— Він здатний розмовляти? — поцікавився Харрі.
— Так, цілком… — За свою ворону зачіску, що надавала йому недбалого вигляду, санітарові довелося викласти цілих шість сотень. Відкинувши одне з пасом, які падали на лоб, він, примружившись, подивився на Харрі крізь скельця масивних окулярів у роговій оправі, що, на думку Холе, надавали йому вигляду справжнього «ботаніка». Хоча у поєднанні із зачіскою вони покликані були справляти прямо протилежне враження на людей тямущих.
— Колега має на увазі, чи достатньо Гретте здоровий, аби з ним можна було говорити про дружину, — втрутилася Беате.