— Спробуйте, — байдуже відповів санітар, повертаючи пасмо на місце. — Якщо у нього знову почнеться напад, нічого не вийде.
Харрі не запитав, як їм дізнатися, що починається напад. Дійшовши до кінця коридору, санітар відімкнув двері з вічком.
— Його що, доводиться тримати під замком? — запитала Беате, оглядаючись у просторій світлій кімнаті.
— Ні, — відрізав санітар і, не вдаючись до подальших пояснень, указав на самотню спину в білому халаті, що підносилася над присуненим упритул до вікна стільцем. — Я буду у вартівні ліворуч по коридору. Попередьте, коли зберетеся йти.
Вони підійшли до пацієнта, що сидів на стільці. Той не відриваючись дивився у вікно і при цьому правою рукою щось черкав у блокноті. Рухи були повільні, незграбні й якісь механічні, неначе ручку тримала не жива людська рука, а клішня робота.
— Тронн Гретте? — запитав Харрі.
Він не впізнавав людини, що обернулася до них. Гретте був обстрижений наголо, обличчя змарніло, а замість дикого блиску в очах, що налякав їх того вечора на тенісному корті, їх зустрів спокійний і порожній, але при цьому пронизливий погляд, яким він, здавалося, дивився крізь них. Харрі й раніше доводилося бачити таке. Такий вигляд мали після декількох тижнів відсидки ув’язнені, що вперше відбувають термін. Інстинктивно Харрі відчував, що людина, яка сидить перед ними, перебуває в тому ж стані. Вона відбуває свій термін.
— Ми з поліції, — сказав Харрі.
Гретте поволі перевів на них погляд.
— Йдеться про наліт на банк і вашу дружину.
Гретте наполовину приплющив очі; зараз у нього був такий вигляд, ніби він прагнув зосередитись і зрозуміти, про що говорить із ним Харрі.
— Ви дозволите поставити вам декілька запитань? — голосно запитала Беате.
Гретте поволі кивнув. Беате присунула стілець і сіла.
— Ви можете розповісти нам про неї? — попросила вона.
— Розповісти? — Голос був скрипучий, як погано змащені двері.
— Так, — підтвердила Беате і лагідно всміхнулася. — Нам хотілось би знати, якою була Стіне. Чим вона займалася. Що любила. Які у вас із нею були плани. Ну і таке інше.
— Все таке? — Гретте подивився на Беате. Потім відклав ручку. — Ми хотіли завести дітей. Ось такі були плани. Штучне запліднення. Вона сподівалася, що будуть близнята. «Двоє і ще двоє», — постійно твердила вона! Двоє і ще двоє. Ми якраз мали почати. Якраз тепер. — Його очі налилися слізьми.
— Якраз тепер?
— Здається, сьогодні. Або завтра. Яке сьогодні число?
— Сімнадцяте, — сказав Харрі. — Адже ви довго були одружені, чи не так?
— Десять років, — озвався Гретте. — Якби вони не захотіли грати в теніс, я б не наполягав. Не можна примушувати дітей любити те ж, що подобається їхнім батькам, вірно? Може, вони вважали б за краще їздити верхи. Верхова їзда — це ж чудово.
— А що вона була за людина?
— Десять років, — повторив Гретте і знову відвернувся до вікна. — Ми зустрілись у вісімдесят восьмому. Я якраз почав вивчати ВІ — бізнес-інтелект, а вона вчилась у випускному класі ніссенській гімназії. Найкраща дівчина з усіх, кого я зустрічав. Кажуть, що краща жінка — та, яка дісталася не тобі, або та, яку вже забув. Але із Стіне мені пощастило. І я ніколи не припиняв вважати її кращою. Ми з нею з’їхалися після місяця знайомства й були разом щодня і щоночі впродовж трьох років. Та все ж я не вірив своєму щастю, коли вона погодилася стати Стіне Гретте. Хіба це не дивно? Якщо когось сильно любиш, здається неможливим, аби так само сильно любили й тебе. Адже має бути навпаки, вірно?
На підлокітник стільця впала сльоза.
— Вона була доброю. Зараз мало хто здатен оцінити в людині цю якість. Вона була вірною, надійною й завжди лагідною. І мужньою. Якщо їй здавалися внизу чиїсь голоси, а я в цей час спав, вона завжди сама вставала і виходила до вітальні. Я казав їй, щоб вона будила мене: а раптом там справді зломщики? А вона тільки сміялася: «Тоді я пригощу їх своїми вафлями, і ти прокинешся — адже ти завжди прокидаєшся від запаху вафель». Я і справді завжди прокидався, коли вона пекла вафлі… так.
Він глибоко зітхнув, утягнувши повітря носом. За вікном у такт поривам вітру сумно гойдалися, ніби махали руками, голі гілки беріз.
— Ти мала б зараз пекти свої вафлі, — прошепотів він і спробував засміятися, проте замість сміху вийшов схлип.
— А друзі в неї були? — запитала Беате.
Гретте все ще схлипував, і їй довелося повторити запитання.
— Вона полюбляла побути одна, — сказав він. — Може, через те, що була єдиною дитиною в сім’ї. Вона завжди була у злагоді з батьками. І потім, ми з нею були всім одне для одного. Ніхто більше нам не був потрібний.
— Може, у неї все ж таки був хтось, про кого ви не знали? — наполягала Беате.
Гретте подивився на неї:
—- Що ви маєте на увазі?
Беате болісно почервоніла й поспішно всміхнулася:
— Я хочу сказати, що, можливо, ваша дружина не завжди розповідала вам про те, з ким зустрічалась або випадково розмовляла.
— Чому це? Куди ви хилите?
Беате замовкла і перезирнулася з Харрі. Тепер слово узяв
він:
— При пограбуванні банку ми зобов’язані перевірити всі версії, хоч якими б неправдоподібними вони здавалися на перший погляд. Наприклад, хтось із співробітників міг бути в змові з грабіжником. Нальотчики часто заручаються допомогою зсередини як при плануванні, так і в процесі пограбування. Не викликає сумнівів, що злочинець точно знав час поповнення банкомату. — Харрі уважно стежив за виразом обличчя Гретте, щоб зрозуміти, як той сприймає почуте. Проте, судячи з погляду, думки його знову десь витали. — Ми ставили ті ж запитання всім іншим співробітникам, — про всяк випадок збрехав Харрі.
Зовні з боку дерева пролунав різкий пташиний крик. Самотній, тужливий. Гретте почав кивати головою. Спершу поволі, потім усе швидше і швидше.
— Ага, — сказав він. — Тепер я вас розумію. Ви вважаєте, що Стіне тому і застрелили. Ви вважаєте, вона була знайома із злочинцем. А коли він її використав, то застрелив, аби обірвати всі нитки. Вірно?
— Принаймні теоретично така можливість існує, — сказав Харрі.
Гретте похитав головою і знову засміявся — порожнім, млявим сміхом:
— Помітно, що ви не знали мою Стіне. Вона б ніколи на це не пішла. Та і навіщо? Скоро вона б однаково отримала мільйони, варто було тільки трохи зачекати.
— Що?
— Валле Беткер, її дід. Йому зараз вісімдесят п’ять, він власник трьох багатоквартирних будинків у центрі. Минулого літа у нього знайшли рак легенів, і відтоді йому стає все гірше. Внуки його успадкують по будинку кожен.
Наступне питання вирвалось у Харрі чисто інстинктивно:
— Кому тепер дістанеться той будинок, що повинна була успадкувати Стіне?
— Іншим внукам. — У голосі Гретте почулися гидливі нотки. — А зараз ви, певно, почнете перевіряти, чи є у них алібі?
— А що, Гретте, по-вашому, варто було б? — у свою чергу запитав Харрі.
Гретте хотів відповісти, але, зустрівши погляд Харрі, передумав і прикусив нижню губу.
— Пробачте, — сказав він і провів рукою по волоссю, що ледве почало відростати. — Зрозуміло, мені б слід було радіти, що ви перевіряєте всі версії. Просто все це здається абсолютно безнадійним. І безглуздим. Адже якщо ви його і схопите, ніхто і ніщо не поверне мені того, що я втратив. Навіть якщо б його засудили до смерті. Позбутися життя — це ще не найстрашніше, що може статися з людиною. — Харрі вже знав, що за цим буде. — Гірше — позбутися того, в ім’я чого ти живеш.
— Гаразд, — сказав Харрі, підводячись. — Ось вам моя картка. Телефонуйте, коли щось пригадаєте. Можете також звертатися до Беате Льонн.
Гретте вже знову відвернувся до вікна й не бачив простягнутої йому картки; Харрі довелося покласти її на стіл. За вікном потемніло. їхні прозорі відображення у склі були схожі на примари.
— У мене таке відчуття, що я його бачив, — сказав Гретте. — По п’ятницях я прямо з роботи вирушав до спортцентру «САТС» на Спурвейс-гате грати в сквош. Мій партнер не з’явився, і я пройшов до тренажерної зали — потягати тягарі, покрутити педалі, ну і таке інше. Але в цей час там завжди стільки народу, що доводиться постійно стояти в чергах.