— Знаю, — кивнув Харрі.
— Коли Стіне вбили, я був там. У трьох сотнях метрів від банку. Чекав своєї черги в душі, щоб поїхати додому і зайнятися вечерею. Я завжди готував вечерю по п’ятницях. Я полюбляв дожидати її. Любив… чекати. Не всі це полюбляють.
— Що ви мали на увазі, коли сказали, що бачили його? — запитала Беате.
— Я бачив, як повз мене в роздягальню пройшов чоловік. На ньому було щось чорне, вільне. Комбінезон або щось на зразок цього.
— А лижна шапочка?
Гретте похитав головою.
— Може, кашкет? — припустив Харрі.
— В руках у нього була якась шапка. Може, і лижна. А може, кашкет.
— А обличчя… — почав було Харрі, проте Беате його перебила:
— Якого він був зросту?
— Не знаю, — знизав плечима Гретте. — Звичайного. Що це означає? Ну, може, метр вісімдесят.
— Чому ви нам раніше цього не сказали? — запитав Харрі.
— Тому. — Гретте вперся пальцями в шибку. — Тому що, як я вже сказав, це було всього лише відчуття. Це не він, я знаю.
— Звідки така упевненість? — здивувався Харрі.
— Кілька днів тому сюди приходили двоє ваших колег. Обох звали Лі. — Він різко обернувся до Харрі: — Вони що, родичі?
— Ні. І що вони хотіли?
Гретте відсмикнув руку. Скло навколо плямочок, залишених пальцями, запітніло.
— Вони хотіли перевірити, чи не була Стіне у змові з грабіжником. І вони показували мені фотографії пограбування.
— І?
— На фотографіях на чорному комбінезоні не було ніяких міток. А у того, що я бачив у спортцентрі, на спині були великі білі літери.
— А що за літери? — запитала Беате.
— П-О-Л-І-Ц-І-Я, — по літерах вимовив Гретте, стираючи зі скла плями від пальців. — Коли я потім вийшов на вулицю, то почув поліцейські сирени з боку Майорстюа. Пам’ятається, мені тоді спало на думку: дивно, що грабіжникам удається вислизнути, коли скрізь так багато поліції.
— Зрозуміло. Чому ви впевнені, що подумали про це саме тоді?
— Не знаю. Може, тому, що хтось поцупив у мене ракетку для сквоша просто з роздягальні, поки я був у залі. Потім я подумав, а чи не грабують це банк Стіне? У голову завжди лізуть різні такі речі, коли мізки нічим особливо не зайняті, правда? Потім я поїхав додому і почав готувати лазанью. Стіне любила лазанью. — Гретте спробував усміхнутися. З очей його знову потекли сльози.
Щоб не бачити, як плаче дорослий чоловік, Харрі зупинив погляд на аркуші паперу, де Гретте щось писав у момент їх приходу.
— Ви за останні півроку знімали великі суми з банківського рахунку. — Беате говорила жорстко: у голосі звучали металеві нотки. — Тридцять тисяч крон у Сан-Паулу. На що ви їх витратили?
Харрі з подивом подивився на неї. Здавалося, те, що відбувається, нітрохи її не зворушує.
Гретте всміхнувся крізь сльози:
— Ми із Стіне відсвяткували там десятирічний ювілей весілля. Вона взяла відпустку трохи раніше і поїхала туди за тиждень до мене. Ми вперше не бачилися з нею так довго.
— Я запитала, на що ви витратили тридцять тисяч крон у бразильській валюті, — не вгамовувалася Беате.
Гретте подивився у вікно.
— Це моя особиста справа, н£ вважаєте?
— А ми ведемо справу про вбивство, пане Гретте.
Гретте обернувся до Беате і зміряв її довгим поглядом:
— Вас напевно ще ніхто не любив. Я маю рацію?
Обличчя Беате спохмурніло.
— Німецькі ювеліри в Сан-Паулу вважаються кращими у світі, — сказав Гретте. — Я купив той перстень з діамантом, який був на Стіне, коли вона померла.
Прийшли двоє санітарів і забрали Гретте. Настав час обіду. Харрі й Беате провели його поглядом, стоячи біля вікна і чекаючи, коли санітар і їх виведе з будівлі.
— Вельми жалкую, — сказала Беате. — Я поводилася безглуздо… я…
— Усе гаразд, — спробував заспокоїти її Харрі.
— Ми завжди проводимо перевірку фінансових справ усіх, хто має відношення до пограбування, проте тут я, схоже…
— Я ж сказав, Беате, все гаразд. Ніколи не шкодуй про те, про що запитала, — тільки про те, про що не запитала.
Нарешті з’явився санітар і випустив їх з кімнати.
—- Скільки часу він іще пробуде тут? — запитав Харрі.
—- В середу його відішлють додому, — озвався санітар.
У машині по дорозі до центру Харрі запитав Беате, чому санітари завжди саме «відсилають додому» пацієнтів, які видужали. Адже вони не забезпечують їх перевезення, та і куди саме йому їхати, пацієнт вирішує сам. То чом би не говорити «відпустити додому» або «виписати»?
У Беате не було ніяких думок із цього приводу, і Харрі, подивившись на похмуре небо, подумав, що починає ставати старим буркотуном. Раніше він був просто буркотун.
— Він змінив зачіску, — сказала Беате. — І надів окуляри.
-Хто?
— Санітар.
— Так? А не схоже було, що ви знайомі.
— Ми і не знайомі. Одного разу я бачила його на пляжі у Хука. І в «Ельдорадо». І на Стортінгс-гате. Здається, років п’ять тому.
Харрі з цікавістю подивився на неї:
— Я і не знав, що це твій тип чоловіка.
— Зовсім і не мій, — сказала вона.
— Ах так, — спохватився Харрі. — Як же я забув, адже у тебе в цьому сенсі мізки набакир.
Дівчина всміхнулася:
— Осло — маленьке містечко.
— Ах он як? Скільки разів ти бачила мене, перш ніж прийшла на роботу в Управління?
— Один раз. Шість років тому.
— І де ж?
— По телевізору. Ти тоді розплутав цю справу в Сіднеї.
— Гм. Мабуть, це справило на тебе враження.
— Пам’ятаю тільки, мені було прикро, що з тебе зробили героя, хоча насправді ти схибив.
— Тобто?
— Ти мусив віддати злочинця під суд, а не вбивати його.
Приплющивши очі, Харрі подумав про те, яким смачним
буде перше затягування, коли він закурить, і навіть поторкав пачку у внутрішній кишені. Витягнувши складений аркуш паперу, він показав його дівчині.
— Що це? — запитала вона.
— Та сторіночка, на якій Гретте щось черкав.
— «Прекрасний день», — прочитала вона вголос.
— Він написав це тринадцять-разів. Трохи нагадує «Сяйво», еге ж?
— «Сяйво»?
— Та ти знаєш — фільм жахів. Стенлі Кубрик. — Харрі кинув побіжний погляд на дівчину. — Там Джек Ніколсон сидить у готелі й раз по раз пише на аркуші одну й ту ж фразу.
— Я не люблю фільми жахів, — тихо сказала вона.
Харрі обернувся до неї й хотів щось сказати, проте визнав за краще промовчати.
— Ти де живеш? — запитала вона.
— Бішлет.
— Це по дорозі.
— По дорозі куди?
— До Уппсали.
— Так? А там де?
— Ветландсвеєн. Прямо біля станції. Знаєш, де Йорнсльокк-веєн?
— Так, там на розі ще такий великий жовтий дерев’яний будинок.
— Точно. Там я і живу. На другому поверсі. На першому живе мати. Я виросла в цьому будинку.
— Я теж виріс в Уппсалі, — признався Харрі. — Може, у нас є спільні знайомі.
— Напевно. — Беате подивилася в бокове вікно.
— Треба б з’ясувати, — зауважив Харрі.
Далі вони їхали мовчки.
Ближче до вечора здійнявся вітер. На південь від Стада обіцяли бурю, а на півночі країни — розширення будівництва. У Харрі з’явився кашель. Він дістав светр, який мати сплела для батька, а батько, у свою чергу, підніс йому як різдвяний подарунок через декілька років після її смерті. «Дивно, і чого це я про нього згадав?» — подумав Харрі. Він розігрів макарони і котлети, а потім подзвонив Ракелі й почав розповідати їй про будинок, в якому виріс.
Із її нечисленних реплік він зрозумів: їй приємно слухати його розповідь про те, що йому було таке близьке. Про ігри, про маленький комод. Про те, як він вигадував історії, дивлячись на узори килима, неначе це були казки, записані за допомогою хитрого коду. Про шухляду в комоді, яка, за домовленістю з матір’ю, була виключно його власністю і до якої вона ніколи не торкалася.
— Я зберігав там свої картки із зображеннями футболістів, — розповідав Харрі. — Автограф Тома Лунда. Лист від Сьольві — дівчинки, з якою зустрічався влітку під час поїздки в Ондальснес. А пізніше — першу пачку сигарет. Потім — пачку презервативів. Вона так і пролежала у мене нерозпечатаною, аж поки закінчився термін придатності. Вони так пересохли, що коли ми з сестрою спробували їх надувати, вони всі полопались.