— Вважаєш, вони вирушили до його літнього будиночка?
— Я вважаю,—сказав Харрі, кидаючи недопалок, який ще димів, в урну, де він відразу ж зашипів і згас, — що ця поїздка, можливо, пояснює, чому в туфлі в Анни опинилася ця фотографія. Пам’ятаєш, у Школі поліції вас учили, як збирати технічні докази?
— Еге ж, трохи. Та і курс-то був — усього нічого. А сам ти хіба не вмієш?
— Ні. У багажниках трьох службових автомобілів лежать валізки із стандартними наборами. Різні там порошки, пензлики, пластмасова фольга для зняття відбитків, вимірювальна стрічка, кишеньковий ліхтарик, пасатижі — ну, словом, усяка всячина. Я хочу, щоб ти замовив нам на завтра одну з цих машин.
— Харрі…
— Крім того, заздалегідь здзвонися з власником найближчого магазину і точно дізнайся, як туди проїхати. Постарайся побудувати бесіду так, аби в нього не закралося ніяких підозр. Скажи, що ти хочеш ставити будинок і архітектор, із яким ти зв’язався, послався як на зразок на дачу Албу. Ось ти і хочеш на неї поглянути.
— Харрі, але ми ж не можемо…
— Так, і не забудь прихопити ломик.
— Вислухай же ти мене, нарешті! — від голосного вигуку Халворсена дві чайки знялися в небо і з різкими криками попрямували у бік фіорду. Він почав загинати пальці: — У нас немає дозволу на проведення обшуку, в нас немає ніяких доказів, щоб можна було його дістати, у нас немає… по суті, нічого. Але що ще важливіше, у нас — або, точніше, у мене — немає всіх фактів. Адже ти не все мені розповів, зізнайся, Харрі?
— З чого ти взяв…
— Усе дуже просто. Твої мотиви мають непереконливий вигляд. Того, що ти був знайомий із цією пані, зовсім недостатньо, щоб раптом піти на такий серйозний крок, як проникнення в чуже житло, ризикуючи при цьому своєю кар’єрою. І моєю заразом. Може, ти трохи і з привітом, Харрі, але ж не зовсім ідіот.
Харрі поглянув на плаваючий в урні розмоклий недопалок:
— Скільки ми вже з тобою знайомі, Халворсен?
— Скоро два роки.
— Я за цей час тебе коли-небудь підставляв?
— Два роки — це не термін.
— Так я питаю, підставляв?
— Звичайно ж, так.
— Підставляв хоч раз по-крупному?
— Мені, в усякому разі, про це нічого не відомо.
— О’кей. I зараз не збираюся. Ти маєш рацію, я не все тобі розповідаю. І ти ризикуєш утратити роботу, допомагаючи мені. Але якби я розказав тобі все до кінця, було 6 тільки гірше. Отак-от. Отже доведеться тобі покластися на мене. А не хочеш — не треба. Можеш котитися.
Вони продовжували сидіти і дивитися на фіорд. Чайки, що відлетіли, перетворилися на дві маленькі цятки вдалині.
— Ти сам-то що б зробив? — запитав Халворсен.
— Котився 6.
Цятки поступово стали рости. Чайки повернули назад.
Коли вони повернулися в Управління, в кабінеті на них чекало повідомлення від Мьоллера з проханням передзвонити.
— Давай трохи прогуляємося, — запропонував він Харрі, коли той зв’язався з ним.
— Вибирай, куди підемо, — сказав Мьоллер, коли вони вийшли з будівлі.
Харрі роздумував недовго:
— До Елмера — мені треба купити сигарет.
Мьоллер слухняно рушив за Харрі по багнистій стежині через зелений газон, розбитий між Управлінням поліції та вимощеним булижником в’їздом у «Ботсен». Харрі давно помітив, що планувальники абсолютно не зважають на те, що люди однаково виберуть найкоротший шлях, хоч де б було прокладено дорогу. Стежина впиралась у табличку, що покосилася, наполовину збиту кимось: «По газону не ходити».
— Ти вже в курсі вранішнього пограбування на Грьонланнслейрет? — запитав Мьоллер.
Харрі кивнув:
— Цікаво, що він вибрав місце всього за декілька сотень метрів од Управління.
— Йому пощастило, що сигналізацію в банку якраз тепер лагодять.
— Я не вірю в це, — зауважив Харрі.
— Так? Гадаєш, його повідомив про це хтось із банку?
Харрі знизав плечима:
— Або хтось іще, хто знав про ремонт.
— Про це відомо лише в банку та у ремонтній фірмі. Ну і, зрозуміло, у нас.
— Але ж ти хотів зі мною поговорити не про сьогоднішній наліт, га, шеф?
— Ні, — сказав Мьоллер, огинаючи урну. — Начальник поліції зустрічався з бургомістром. Той вельми стурбований цими пограбуваннями.
Вони поступилися дорогою жінці з трьома дітьми. Вона щось сердито виговорювала їм утомленим голосом, старанно ховаючи при цьому очі. У «Ботсені» починався час побачень.
— Іварссон — діловий співробітник, у цьому ніхто не сумнівається, — продовжував Мьоллер. — Проте цей Забійник, схоже, іншого калібру, ніж ті злочинці, до яких ми звикли. Начальник поліції вважає, що цього разу звичайні методи навряд чи спрацюють.
— Мабуть, ні. Ну і що? Однією гостьовою перемогою більше, однією менше — це не катастрофа.
— Гостьовою перемогою?
— Нерозкритою справою. Жаргон футбольних фанатів, шеф.
— Ні, Харрі, в цій справі ставки вищі. Журналісти зовсім озвіріли — весь день нам проходу не дають. Бони твердять, що це новий Мартін Педерсен[19]. А в електронній версії газети «Ув» якимось чином пронюхали, що ми називаємо його Забійником.
— Давня історія, — процідив Харрі, переходячи вулицю на червоне світло; Мьоллер, трохи посумнівавшись, рушив за ним. — У визначенні наших пріоритетів останнє слово залишається за журналістами.
— Так, але вони забувають, що він уже вчинив одне вбивство.
— Зате справу про вбивство, про яке ніхто не пише, скоро припиняють.
— Ні! — застережливо підвів руку Мьоллер. — І не повертатимемося до цієї теми.
Харрі знизав плечима і переступив через газетний щит, повалений вітром. Сама газета лежала поряд; вітер у шаленому темпі гортав її сторінки.
— Так чого ж ти хочеш? — запитав Харрі.
— Зрозуміло, начальника поліції перш за все хвилює престиж. Яке-небудь пограбування пошти публіка забуває зазвичай іще раніше, ніж закриють справу. І нікого не турбує, що злочинця так і не знайдено. Але зараз ми перебуваємо під пильною увагою. І чим більше розмов про нальоти на банки, тим сильніше це розпалює загальну цікавість. Мартін Педерсен був звичайною людиною, яка просто робила те, про що багато хто насмілюється лише мріяти. Рядовий порушник закону, отакий сучасний Джессі Джеймс. Так створюються міфи, народжуються образи героїв і з’являються імітатори, які також не проти пограбувати якийсь банк. Поки преса писала про Мартіна Педерсена, число нальотів на банки по всій країні набагато зросло.
— Тобто вони побоюються, що цей приклад пошириться, подібно до зарази. Що ж, цілком зрозуміло. Ну а я-то тут до чого?
— Ніхто не сумнівається в тому, що Іварссон — діловий співробітник. Він звичайний дисциплінований поліцейський, який ніколи не переступить певну межу. Але Забійник — не звичайний грабіжник. Словом, начальник поліції поки що незадоволений досягнутими результатами. — Мьоллер кивнув у бік в’язниці. — Він чув про епізод із Расколем.
— Гм.
— Я був на ленчі у нього в кабінеті, і там прозвучало твоє ім’я. Навіть кілька разів.
— Господи, я що, маю почуватися вдоволеним?
— В усякому разі, тобі раніше вже вдавалося домагатись успіху в розслідуванні, використовуючи нетрадиційні методи.
Харрі криво посміхнувся:
— Мила характеристика, проте вона швидше підходить льотчикові-камікадзе.
— Коротше кажучи, Харрі, ось тобі моя оповідь. Відклади всі інші справи і, якщо тобі знадобляться ще люди, звертайся прямо до мене. Іварссон, як і раніше, продовжує працювати зі своєю командою. Але маємо надію ми в першу чергу на тебе. І ще одне. — Мьоллер майже впритул наблизився до Харрі. — Тобі дається карт-бланш. Якщо навіть ти десь вийдеш за встановлені рамки, ми готові заплющити очі. Зрозуміло, якщо не виносити сміття з хати.
— Гм. Здається, розумію. А якщо все ж таки не вдасться?
— Поки зможемо, ми тебе прикриємо. Проте, зрозуміло, всьому є межі.