Харрі похитав головою:
— Вони поїхали додому. Такі, як він, собак своїх не обдурюють.
— Ти упевнений?
— Абсолютно. Коли-небудь він ось так само крикне: «До мене, Ґреґоре! Ми їдемо до доктора тебе усипляти». — Харрі роззирнувся, потім підійшов до стелажу, зупинивсь і почав водити пальцем по корінцях книг, починаючи з верхньої полиці.
Халворсен, похмуро дивлячись кудись убік, кивнув:
— І Ґреґор слухняно побіжить, виляючи хвостом. Треба ж, як це у них, у собак, улаштовано.
Харрі припинив своє заняття і злегка всміхнувся:
— Що, Халворсен, мабуть жалкуєш, що встряв?
— Не більше, ніж про все інше.
— Дивися, ти заговорив просто як я.
— А це і є ти. Я цитую твої слова після того, як ми купили кавоварку. Що ти там шукаєш?
— Не знаю, — відгукнувся Харрі, дістаючи з полиці товсту книгу великого формату і розкриваючи її. — Дивися, альбом із фотографіями. Цікаво.
— Ну і що там? Знову мене за ніс водиш?
Харрі вказав на підлогу в себе за спиною, продовжуючи перегортати альбом. Халворсен випростався, подивився в той бік і все зрозумів. Сирі відбитки взуття вели по прямій від дверей до полиць, де стояв зараз Харрі.
Харрі поставив альбом на місце, дістав інший і почав проглядати сторінку за сторінкою.
— Ось воно! — раптово вигукнув він і підніс альбом до самого обличчя. — Точно!
— Щось знайшов?
Харрі розклав альбом на столі перед Халворсеном і вказав на одну з шести фотографій, розклеєних на чорному аркуші. З неї всміхалися жінка і троє дітей, які лежали на пляжі.
— Той самий знімок, що я знайшов у туфлі в Анни, — сказав Харрі. — Тепер понюхай його.
— Навіщо мені нюхати, коли і так усе ясно — скрізь смердить клеєм.
— Правильно. Він уклеїв знімок щойно — злегка потягни і відчуєш, що клей іще не застиг. Ні, ти саму фотографію понюхай.
— О’кей. — Халворсен майже торкнувся носом знімка. — Пахне… хімікатами.
— Так, але якими?
— Ну так, як пахнуть щойно проявлені фотографії.
— Знову правильно. І якого висновку можна дійти?
— Що він… е-е, любить уклеювати фотографії?
Харрі поглянув на годинник. Якщо Албу вирушив прямо додому, він буде там через годину.
— Усе поясню в машині, — сказав він. — Вважай, у нас з’явився доказ, якого нам так бракувало.
Коли вони дісталися шосе Е-6, знову пішов дощ. Вогні зустрічних машин відбивалися від мокрого асфальту.
— Тепер ми знаємо, звідки взялася фотографія, що була в Анни в туфлі, — сказав Харрі. — Гадаю, Анна знайшла момент і вирвала її з альбому, коли вони востаннє були в заміському будинку.
— Але навіщо їй знадобилася ця фотографія?
— Бог його знає. Може, аби весь час бачити, що стоїть між нею й Арне Албу. Щоб краще розуміти його. Або для того, щоб проколювати їх голками.
— І коли ти показав йому фотографію, він здогадався, звідки вона її узяла?
— Зрозуміло. Відбитки шин «Черокі» на під’їзді до будинку ті ж, що і залишені раніше. Це доводить, що він уже приїздив сюди максимум кілька днів тому, може, навіть учора.
— Щоб вимити все в будинку і стерти відбитки пальців?
— І щоб перевірити те, про що здогадувався, — що в альбомі не вистачає однієї фотографії. Повернувшись додому, він відшукав негатив знімка і вирушив прямо у фотоательє.
— Напевно в таке, де фотографії бувають готові протягом години. А сьогодні приїхав і вклеїв її на місце старої.
— Угу.
З-під коліс трейлера, що йшов попереду, вирвався фонтан масних бризок, що враз залили все вітрове скло; гарячково запрацювали двірники.
— Так, Албу далеко зайшов, прагнучи приховати сліди своїх любовних пригод, — сказав Халворсен. — Але невже ти серйозно думаєш, що він міг убити Анну Бетсен?
Харрі вдивлявся в логотип на задніх дверцях трейлера. «AMOROMА — вічно твій».
Чом би й ні?
— Мені він видався несхожим на вбивцю. Добре освічений, порядний, солідний батько сімейства з незаплямованою репутацією, створив власну справу.
— Але дружину-то він зраджував.
— А хто не зраджує?
— Саме так, хто не зраджує, — повільно повторив Харрі. І раптово вибухнув: — Ми що, так і волоктимемося за цим трейлером до самого Осло і ловитимемо його лайно?
Халворсен поглянув у дзеркало заднього огляду і перешикувався в лівий ряд:
— І який же у нього був мотив?
— Ось давай і поцікавимося, — запропонував Харрі.
— Як ти собі все це уявляєш? Приїдемо до нього додому і запитаємо? Зізнаємося, що добули докази незаконно і взагалі ми з ним одного поля ягоди?
— Ти можеш не їздити, я все зроблю сам.
— І чого ти цим доб’єшся? Якщо з’ясується, що ми проникли до його будинку, не маючи ордера на обшук, будь-який суддя в цій країні відразу ж закриє справу.
— Саме тому.
— Саме… Вибач, Харрі, але я вже починаю втомлюватися від усіх цих загадок.
— Позаяк у нас немає нічого, що можна використовувати як доказ у цій справі, треба його спровокувати і добути те, що нам потрібно.
— Тоді вже правильніше було б відвести його в кімнату для допитів, усадити в зручне крісло, пригостити нашим еспресо і ввімкнути запис.
— Ні. Нам ні до чого записувати всю ту брехню, що він наговорить нам на плівку, — адже ми не можемо використовувати те, що знаємо зараз, аби його викрити. Нам потрібний союзник. Той, хто міг би викрити його замість нас.
— І хто цей союзник?
— Вігдіс Албу.
— Ага. А яким чином…
— Якщо Арне Албу дійсно її зраджував, то шанси, що вона досконально розбереться в цій справі, досить великі. Так само як і що вона неодмінно добуде необхідну нам інформацію. Адже ми знаємо ще дещо, щоб їй допомогти.
Халворсен вивернув дзеркало заднього огляду так, аби фари трейлера, який тепер повис у них на хвості, не сліпили його:
— Харрі, ти і справді вважаєш, що це гідний спосіб?
— Ні. Знаєш, що таке анаграма?
— Уявлення не маю.
— Гра в літери та склади. Наприклад, слово, яке з початку і з кінця читається однаково. Подивися в бічне дзеркальце на трейлер, який їде за нами. АМСЖОМА. Хоч би з якого кінця ти це прочитав, вийде одне і те ж.
Халворсен хотів було щось сказати, проте передумав і лише докірливо похитав головою.
— Відвези мене до «Шрьодера», — попросив Харрі.
У задушливій атмосфері залу витали запахи поту, тютюнового диму, промоклого одягу та гучні голоси відвідувачів, які вимагали принести ще пива.
Беате Льонн уподобала собі той же столик, що й Еуне. Помітити її тут було так само важко, як зебру в корівнику.
— Довго чекаєш? — запитав Харрі.
— Не дуже, — збрехала вона.
Перед нею стояв, очевидно, незайманий півлітровий кухоль пива з піною, що вже давно встигла осісти. Прослідкувавши за поглядом Харрі, дівчина підняла пиво з таким виглядом, ніби виконувала обов’язок.
— Пити тут зовсім не обов’язково, — зауважив Харрі та звично перезирнувся з Майєю. — Враження буває оманливим.
— Загалом, не така вже це й гидота, — сказала Беате, пригубивши пиво. — Батько зазвичай говорив, що не довіряє людям, які не п’ють пива.
На столику перед Харрі виникли кавник і чашка. Беате густо почервоніла.
— Раніше я зазвичай пив пиво, — сказав Харрі. — Але вимушений був зав’язати.
Беате пильно роздивлялася скатертину.
— Це єдина вада, якої я позбувся, — вів далі Харрі. — Я палю, обдурюю, і я дуже мстивий. — Він підняв свою чашку, мовби збирався цокнутися з нею. — А в тебе які вади, Льонн? Крім того, що ти схиблена на відео і пам’ятаєш усі обличчя, які коли-небудь бачила?
— їх не так уже й багато. — Дівчина у відповідь відсалютувала своїм кухлем. — Якщо не брати до уваги сетесдальської трясучки.
— Щось серйозне?
— Досить серйозне. Насправді це хвороба Хантінгтона. Передається у спадок і вельми поширена в долині Сетесдаль.
—- Чому саме там?
— Ну-у… це тісна долина в оточенні високих гір. Далеко від людних місць.
— Зрозуміло.