— Ха. А чом би й ні? — Вебер почав розливати каву по чашках.
— Тому що жодне пограбування, у причетності до яких його підозрюють, не здійснювалось із застосуванням насильства. І потім, вона все-таки була його невісткою. Вбити, бо тебе можуть упізнати, — чи не дуже це слабкий мотив для вбивства?
Вебер припинив розливати каву й уважно подивився на неї. Потім поглянув на Харрі, який тільки мовчки знизав плечима.
— Ні, не дуже, — нарешті сказав він і знову зайнявся кавою. Беате болісно почервоніла.
— Вебер у нас поборник класичної школи, — мало не вибачливим тоном почав Харрі. — Він вважає, що вбивство за визначенням виключає скільки-небудь раціональні мотиви. Існують лише приводи, різною мірою складні та заплутані, але завжди невмотивовані, хоча в деяких із них часом удається вгледіти щось схоже на здоровий глузд.
— Саме так, — згідно кивнув Вебер, відставляючи вбік кавник.
— А я ось усе думаю, — сказав Харрі, — чому Лев Гретте тікав із країни, хоча в поліції на нього нічого не було?
Вебер змахнув з підлокітника крісла невидиму порошинку:
— Точно не скажу.
— Тонно?
Вебер стиснув тонку, витончену ручку каврвої чашки товстим, великим і пожовтілим від нікотину вказівним пальцем.
— У той час з’явилась одна чутка. Не те щоб ми особливо їй вірили. Стверджували, що він тікав не від поліції. Хтось чув, що останнє пограбування пройшло не зовсім за планом. Нібито Гретте кинув напарника напризволяще.
— Яким чином? — запитала Беате.
— Цього ніхто не знав. Одні думали, що Гретте був водієм і виїхав, залишивши напарника в банку, як тільки на місці злочину з’явилася поліція. Інші говорили, що наліт пройшов успішно, але Гретте втік за кордон, прихопивши спільні гроші. — Вебер зробив ковток і обережно поставив чашку на місце. — Але з погляду тієї справи, над якою ми зараз працюємо, особливо цікаво, не яким чином, а кого саме він підвів. Хто був цей його напарник.
Харрі подивився на Вебера:
— По-твоєму, ним був?..
Старий криміналіст кивнув. Беате і Харрі перезирглянулися.
— Чорт! — вилаявся Харрі.
Беате ввімкнула лівий поворотник і почала чекати розриву в потоці машин, що мчать праворуч по Тоєн-гате. Харрі заплющив очі. Він знав, що якщо зосередитися, то шум машин, які проносяться мимо, можна прийняти за плескіт штормових хвиль об ніс порома, а сам він дивиться за борт на клапті білої піни, вклавши долоньку в руку діда. Проте на все це у нього зараз не було часу.
— Значить, у Расколя є свої рахунки з Левом Гретте, — сказав Харрі, розплющуючи очі. — І він указує нам на нього як на людину, що зробила пограбування. Так що ж, нальотчик на відеоплів-ці — справді Гретте чи Расколь просто хоче таким чином йому помститись? Чи це нова затія Расколя, щоб поводити нас за ніс?
— Чи, як сказав Вебер, усе це порожні чутки, — підсумувала Беате. Потік машин праворуч не припинявсь, і вона нетерпляче барабанила пальцями по керму.
— Може, ти і маєш рацію, — сказав Харрі. — Щоб помститися Гретте, Расколю не потрібна допомога поліції. А якщо зрада Гретте — порожні чутки, навіщо Расколю звинувачувати його в пограбуванні, якого він не здійснював?
— Чергова чудасія?
Харрі похитав головою:
— Расколь — тактик. Він не вказував би не на ту людину без вагомої на те причини. Зовсім не обов’язково, що Забійник діє цілком самостійно.
— Що ти маєш на увазі?
— Може, всі ці пограбування планує хтось інший. Хтось, у кого є можливість діставати зброю. Автомобілі. Конспіративні квартири. У кого є чистильник, який знищує потім зброю і одяг грабіжника. І мийнику який відмиває гроші.
— Расколь?
— Якщо Расколь хоче відвернути нашу увагу від справжнього злочинця, що може бути хитромудрішим, аніж змусити нас шукати людину, чиє місцеперебування нікому не відоме? Не виключено, що він давно помер або живе за кордоном під чужим ім’ям. Коротше кажучи, підозрюваного, якого нам ніколи не вдасться виключити. Так він може змусити нас ганятися за влас-ною тінню, замість того щоб ловити винного.
— По-твоєму, він бреше?
— Всі цигани брешуть.
— І що?
— Я цитую Расколя.
— Що ж, принаймні у відчутті гумору йому не відмовиш. То чом би йому не брехати тобі, якщо він бреше всім?
Харрі не відповів.
— Нарешті просвіт, — сказала Беате, легенько натискаючи на газ.
— Постій! — раптово вигукнув Харрі. — Давай праворуч, до Фіннмарк-гате.
— Будь ласка, — здивовано сказала вона, звертаючи на вулицю перед Тоєн-парком. — Куди їдемо?
— Треба б провідати Тронна Гретте.
Сітки на тенісному корті не було. І не було світла в жодному з вікон квартири Гретте.
— Немає вдома, — констатувала Беате, коли і після другого дзвінка їм ніхто не відчинив.
Сусідське вікно несподівано відчинилося.
— Тронн там, удома він, — почувся гаркавий голос, і у вікні з’явилося зморщене баб’яче личко, яке показалося Харрі ще смаглявішим, аніж минулого разу. — Просто відчиняти не хоче. Дзвоніть довше, він відчинить.
Беате рішуче втопила кнопку, і з квартири донеслася дзвінка однотонна трель, що неприємно різонула слух. Сусідське вікно зачинилось, і відразу ж услід за цим вони побачили бліде обличчя з синяво-чорними колами навколо очей, які поглядали на них із якнайглибшою байдужістю. На Тронне Гретте був жовтий халат. Вигляд він мав такий, ніби щойно підвівся з ліжка, проспавши цілий тиждень. І не виспався. Не кажучи ні слова, він жестом запропонував їм увійти. При цьому промінь сонця яскраво запалив діамант на його лівому мізинці.
— Лев був не таким, як усі, — сказав Тронн. — У п’ятнадцять років він ледве не вбив людину.
Він мрійно всміхнувся, мовби це був один із найдорожчих його спогадів.
— Ми з ним неначе поділили на двох один повний комплект генів. Те, чого не було в нього, було у мене, й навпаки. Ми виросли тут, у Дісенгренді, в цьому самому будинку. Лева знала вся округа, а я — я був просто його молодшим братом. Перші мої спогади — про школу: про те, як на змінах Лев ходив по водостоку. Водостік був на рівні четвертого поверху, і ніхто з учителів не наважувався зняти брата. Ми стояли внизу й підбадьорювали його криками, поки він там танцював, балансуючи руками. Як зараз, бачу його фігурку на тлі блакитного неба. Я зовсім не боявся за нього, мені й на думку не могло спасти, що мій старший брат може зірватися. Здається, всі присутні переживали такі самі почуття. Лев — єдиний, хто міг упоратися з братами Гаустенами з блокових будинків на Травервеєн, хоча вони були на два роки старші й уже встигли побувати в колонії для неповнолітніх. Коли Леву було чотирнадцять, він украв у батька автомобіль, з’їздив до Ліллес-трьома й повернувся звідти з красивим пакетом, який поцупив у кіоску на станції. Батько так нічого й не помітив. А пакет Лев подарував мені.
Здавалося, ще трохи — і Тронн Гретте всміхнеться. Вони влаштувалися за столом на кухні. Тронн приготував какао. Порошок він насипав у чашки просто з банки, яку спочатку довго крутив у руках і розглядав. На її металевій поверхні тушшю було виведено: «КАКАО». Почерк акуратний — видно, жіночий.
— Адже і з нього цілком моглб вийти щось путнє, — продовжував Тронн. — Біда в тому, що йому все швидко набридало. Всі говорили, що такого талановитого футболіста в команді «Шейд» не було вже багато років. Його навіть запросили грати за юнацьку збірну країни, але одного разу він просто сказав, що не хоче більше ходити на тренування. Коли йому виповнилося п’ятнадцять, він узяв у когось гітару і вже через два місяці виступав у школі з власними композиціями. Один хлопець, якого звали Воктор[31], запропонував йому грати в їхньому ансамблі в Гроруді, проте Лев відмовився — на його думку, решта музикантів гурту йому і в підметки не годилися. Все у нього виходило само собою. У нього і в школі все йшло б як по маслу, якби він робив уроки і трохи менше прогулював. — Тронн криво посміхнувся. — Розплачуючись краденими ласощами, він змусив мене навчитися копіювати його почерк, аби я писав за нього твори. Отже з норвезької в нього завжди були хороші оцінки. — Тронн навіть засміявся, проте тут же різко обірвав себе і знову посерйознішав. — Потім гітара йому набридла, і він вступив до молодіжної банди старших хлопців із Орвола. Лев ніколи не шкодував про те, від чого відмовлявся, постійно прагнучи знайти щось нове, краще, цікавіше.