Харрі думав, що відчує радість або хоч би полегшення. Але замість цього вузол у нього в животі затягнувся ще тугіше:
— Яка інформація тобі потрібна?
— Тільки ім’я твого приятеля і назва банку в Єгипті, де він зніме гроші з рахунку.
— Повідомлю за годину. — Харрі підвівся.
Расколь потер руки так, немов із нього щойно зняли наручники.
— Сподіваюся, ти не думаєш, що розумієш мене, Спіуніу — сказав він тихим голосом, не підводячи очей.
Харрі зупинився:
— Що ти маєш на увазі?
— Адже я циган. І на моєму світі все може бути поставлено з ніг на голову. Ти знаєш, як буде «Бог» по-циганськи?
— Ні.
— Девел. Забавно, чи не так? Якщо хочеш продати душу, Спіуніу непогано б знати, кому ти її продаєш.
Халворсен не забув проїхатися з приводу виснаженого вигляду Харрі.
— А що таке «виснажений»? — запитав Харрі й відкинувся на спинку офісного стільця. — Хоча гаразд, не турбуйся.
Коли ж Халворсен поцікавився, як пройшло побачення, а Харрі попросив його визначити значення слова «побачення», той покинув кабінет, щоб купити щасливий квиток у кіоску в Елмера.
Харрі набрав номер, який повідомила йому Ракель, але знову ж таки хтось, як зрозумів Харрі, по-російськи відповів, що він не туди потрапив. Тоді він зателефонував Б’ярне Мьоллеру і спробував створити у шефа враження, що він влучив у точку. Судячи з голосу співбесідника, спроба виявилася безуспішною.
— Мені потрібні хороші новини, Харрі. А не звіти про те, на що ти витрачаєш свій робочий час.
До кабінету ввійшла Беате. Вона проглянула запис іще разів десять, і тепер у неї вже не залишилося сумнівів в тому, що Забійник і Стіне Гретте знали одне одного:
— Здається, в останню мить він сказав їй, що зараз вона помре. Ти можеш прочитати це по її погляду, він у неї одночасно відчужений і запитливий. У точності як у підпільників із військових фільмів, коли вони стоять перед строєм розстрільної команди.
Виникла пауза.
— Гей! — Беате помахала рукою перед очима в Харрі. — Зовсім вимотався?
Харрі набрав номер Еуне:
— Це Харрі. Слухай, як поводяться засуджені до смерті в останню мить перед стратою?
Еуне кашлянув.
— Вони фокусують увагу, — нарешті вимовив він, — на часі.
— А страх? У паніку вони не впадають?
— Це багато від чого залежить. Про яку страту йдеться?
— Про публічну. Про вбивство в приміщенні банку.
— Я подумаю. Передзвоню тобі за кілька, хвилин, гаразд?
В очікуванні дзвінка Харрі дивився на годинник. Він прозвучав через сто десять секунд.
— Відхід із життя так само, як і поява на світ, — процеси суто інтимні, — сказав Еуне. — Людина в таких ситуаціях інстинктивно прагне приховати свої відчуття від оточення не лише тому, що відчуває себе фізично уразливою. Смерть у присутності інших людей, як у випадку з публічною стратою, сприймається засудженим як подвійне покарання: адже це грубе вторгнення в найпотаємніші сфери життя особи. От чому завжди вважалося, що публічна страта — набагато ефективніший превентивний засіб у боротьбі зі злочинністю, ніж виконання вироку в одиночній камері без сторонніх очей. Зрозуміло, вживалося певних заходів для полегшення долі засудженого — наприклад, кати вершили свою справу в масках. І це не для того, щоб, як думає багато хто, приховати особу ката, адже всі знали місцевого забійника худоби або канатника. Маску на ката надягали заради засудженого — щоб він не відчував такої близькості з чужою людиною в момент своєї смерті.
— М-м. Грабіжник теж був у масці.
— Психологи ефектом маски практично не займаються. Наприклад, сучасні уявлення про те, що маска закріпачує нас, — цілковита нісенітниця. Адже маска знеособлює людину, і в ній вона, цілком імовірно, почувається вільнішою. Чим, по-твоєму, пояснюється популярність балів-маскарадів у вікторіанські часи? Або чому маски використовуються в сексуальних іграх? Хоча у грабіжника, зрозуміло, були більш приземлені причини для того, щоб з’явитись у банку в масці.
— Можливо.
— Можливо?
— Я не знаю, — зітхнув Харрі.
— Ти якийсь…
— Та замотався просто. Гаразд, бувай.
Сонце поволі віддалялося від того місця на земній кулі, де перебував Харрі, та й сутінки тепер що не день наставали все раніше й раніше. Коли Харрі піднімався до будинку по Софієс-гате, лимони на деревах перед магазинчиком Алі світилися, ніби маленькі жовті зірочки, а по асфальту безшумно мжичив дощ. Усю другу половину дня він займався переказом грошей у Ель-Тор, що, втім, особливих труднощів не становило. Він переговорив із Ейстейном, дізнався номер його паспорта і адресу найближчого до його готелю відділення банку й передав по телефону інформацію в редакцію газети ув’язнених «Двійник», де Расколь сидів і писав статтю про Сунь-цзи. Тепер залишалося тільки чекати.
Харрі підійшов до воріт, але ключі дістати не встиг, тому що за спиною у нього пролунав тупіт великого собаки, що біг по тротуару. Він не обертався.
Поки не почув слабке гарчання.
Узагалі-то він навіть не здивувався: коли підкладаєш до жару вогню, чекай неприємностей.
Морда у пса була чорна, немов ніч, і лише зуби біліли в розкритій пащі. У тьмяному світлі ліхтаря виблискувала цівка слини, що стікала з величезного ікла.
— Сидіти! — мовив знайомий голос із-під даху над в’їздом до гаража на іншому боці вузької тихої вулички. Ротвейлер неохоче опустив свій могутній м’язистий зад на мокрий асфальт, не спускаючи з Харрі карих блискучих очей, вираз яких ніяк не нагадував того, що зазвичай асоціюється із собачим поглядом.
Тінь од крисів капелюха приховувала обличчя чоловіка, що наближався.
— Добрий вечір, Харрі. Ти що, собак боїшся?
Харрі подивився прямо в червону розкриту пащу пса. У мозку раптом сплив спогад. Десь він читав, що римляни використовували предків ротвейлерів при завоюванні Європи.
— Та ні. А тобі що від мене потрібно?
— Просто хочу зробити тобі пропозицію. Пропозиція, від якої ти не… як це там мовиться?
— Чудово! Озвуч пропозицію, Албу.
— Пропоную перемир’я. — Арне Албу трохи підняв капелюх і спробував зобразити хлоп’ячу усмішку, але тепер вона вийшла не такою природною, як минулого разу. — Ти не чіпаєш мене, а я тебе.
— Забавно, Албу. А що ти можеш учинити проти мене?
Албу кивнув у бік ротвейлера, який не стільки сидів, скільки
готувався до стрибка:
— Є у мене свої методи. Деякі можливості маю у своєму розпорядженні.
— М-м, — Харрі простягнув було руку до кишені піджака за сигаретами, але, почувши грізне гарчання пса, відсмикнув її — Вигляд у тебе аж надто змучений, Албу. Що, біг так вимотав?
Албу похитав головою:
— Та це не я бігаю, Харрі, а ти.
— Що? Ти погрожуєш поліцейському просто на вулиці. Здається, це ознака втоми. Чому ж ти не хочеш продовжити гру?
— Гру? Ти так це називаєш? А ставки в цій грі — людські долі, так, чи що?
Харрі побачив гнів в очах Арне Албу. Вилиці ходили ходором, а на скронях і лобі роздулися жили. Він був у відчаї.
— Ти взагалі-то розумієш, що ти накоїв? — ледве чи не прошепотів він і вже не робив спроб усміхнутися. — Вона пішла від мене. Вона… вона забрала дітей і пішла. А все через якусь нікчемну історію. Анна для мене вже нічого не означала.
Арне Албу впритул наблизився до Харрі:
— Ми з Анною зустрілися випадково. Один із моїх друзів показував мені свою галерею, Анна ж якраз улаштовувала там вернісаж. Я і купив дві її картини, навіть не знаю навіщо. Сказав, що для офісу. Я їх, природно, ніде не вивішував. А коли наступного дня прийшов за ними, ми з Анною розговорились і я раптом запросив її на ленч. Потім ми ще раз пообідали разом, а через два тижні з’їздили на вік-енд до Берліна. Я немов у вир упав. Мене ніби ланцюгом до неї прикували, і я навіть не намагався звільнитися. Аж поки Вігдіс про все здогадалась і пригрозила піти.
Голос у нього злегка затремтів.
— Я сказав Вігдіс, що зробив дурницю, закохався по-ідіот- ськи, мов хлопчисько, як це іноді буває з мужиками мого віку, коли вони зустрічають молоду жінку, що нагадує їм, якими вони були колись. Молодими, сильними і вільними. А зараз ми вже не такі, в усякому разі, що стосується свободи. Ось матимеш дітей — сам усе зрозумієш.