Голос у нього зірвався, він важко задихав, але потім засунув руки в кишені пальта і знову заговорив:
— Ця Анна така пристрасна. Я 6 навіть сказав, ненормальна, їй у ліжку всього було мало. Мені буквально вириватися з її обіймів доводилось. Одного разу вона мені навіть піджак у дверях порвала, коли я намагався від неї втекти. — Здається, ти розумієш, про що я. Адже вона мені розповіла, що з нею творилося, коли ти її кинув. Для неї немовби життя скінчилося.
Харрі був дуже збентежений і нічого не відповів.
— Але мені було жаль Анну, —- продовжив Албу. — Інакше я не погодився б знову зустрітися з нею. Я відверто сказав, що між нами все скінчено. Але, за її словами, вона збиралася всього лише повернути мені кілька дрібниць. І я ж не міг знати, що у цей момент заявишся ти і почнеш гнати хвилю. Подаси справу так, що… що ми відновили наші зустрічі. — Він опустив голову. — Вігдіс мені більше не вірить. Каже, що більше ніколи не повірить мені. Ні-ко-ли!
Він підняв голову, і Харрі побачив відчай у його очах:
— Ти забрав єдине, що у мене було. Вони — єдине, що у мене є. І я не знаю, як їх повернути. — Обличчя його спотворила гримаса страждання.
Харрі пригадав про підлитий в масло вогонь. Це було зовсім недавно.
— У мене один-єдиний шанс залишився, якщо ти… якщо ти не…
Харрі інстинктивно зреагував на рух руки Албу в правій кишені пальта. Він ударив його збоку по нозі, і той опустився колінами на тротуар. І коли ротвейлер у ту ж секунду кинувся на нього, Харрі виставив руку, захищаючи обличчя. Він почув звук розірваної матерії, відчув, як зуби ротвейлера встромилися йому в руку. Але всупереч очікуванням, породження пекла ослабило хватку, і Харрі спробував ногою відштовхнути від себе це нагромадження м’язів, які ховалися під чорною шерстю, але промахнувся. І тут же почув скрегіт кігтів об асфальт готового до нового стрибка звіра і побачив перед собою його розкриту пащу. Хтось розповідав йому, ніби вже в тримісячному віці ротвейлери знають, що жертву найлегше вбити, перегризши їй глотку. І ось тепер, коли п’ятдесятикілограмова гора м’язів уже пролетіла повз його руки, він, використовуючи інерцію руху після невдалого випаду ногою, розвернувся, і тому щелепи пса зімкнулись у нього не на горлі, а ззаду, на шиї. Але це зовсім не розв’язувало його проблем. Він схопив руками щелепи пса і щосили спробував їх розтискати. Але порвати йому пащі він не зміг, навпаки, хватка посилилась, і зуби собаки занурилися в шию Харрі ще на декілька міліметрів. Здавалося, ніби жили і м’язи у ротвейлера зі сталевого троса. Харрі відступив назад і спиною кинувся на цегляну стінку. Він почув, як у пса хруснуло ребро, але щелепи той так і не розтискав. Харрі відчував, що впадає в паніку. Адже йому відомо, що таке мертва хватка, він чув розповіді про гієн, що вчепилися в горло мертвого лева: їхні щелепи не можна було розтиснути через тривалий час після того, як їх самих убили левиці. Він відчув, що кров теплою цівкою стікає у нього по спині, і виявив, що стоїть навколішки. Невже він непритомніє? Але де ж люди? Софієс-гате, звичайно, тиха вулиця, але Харрі здавалося, що ніколи ще вона не було така порожньою, як зараз. Він раптом зрозумів, що все сталося в щонайповнішій тиші, не було чутно ні криків, ні гавкоту — тільки звук тіл, що стикаються, і шкіри, що роздирається. Харрі спробував було крикнути, але не зміг видобути із себе ні звуку. В очах у нього потемніло, і він зрозумів, що сонна артерія перетиснута і в мозок надходить недостатньо крові. Лимони, що світяться, перед магазинчиком Алі померкнули. Щось чорне, пласке, мокре і важке ударило йому в обличчя, і він відчув смак асфальту. Звідкись здалеку донісся до нього голос Арне Албу:
-Фу!
Він відчув, що пес ослабив хватку. Але сонце поволі віддалялося від того місця на землі, де перебував Харрі, й навколо було зовсім темно, коли він почув над собою чоловічий голос:
— Ти живий? Чуєш мене?
Потім просто біля його вуха пролунало металеве клацання. Зброя. Затвор пересмикує.
— Ох, ч… — Почувся слабкий стогін, потім шльопання блювоти об асфальт. Знову металеве клацання. Знімає із запобіжника. За кілька секунд усе буде скінчено. Так от що людина переживає в такий момент. Не відчай, не страх — і навіть не жаль. А всього лише полегшення. Начебто втрачати їй було нічого. Але Албу дав йому час. І його виявилося достатньо, аби Харрі усвідомив, що йому все ж таки є що втрачати. Деякі справи залишились у нього тут, на землі. Він набрав повні легені повітря. Насичені киснем кровоносні судини стали поштовхами подавати кров у мозок.
— Ну так… — заговорив було чоловік, що схилився над ним, але тут же замовк, отримавши від Харрі удар кулаком у гортань.
Харрі піднявся на коліна — тільки на це у нього вистачило сил. Він постарався не знепритомніти в очікуванні останньої, вирішальної сутички. Минула секунда. Дві секунди. Три. Сморід від блювоти на асфальті забивав ніздрі. Нарешті йому вдалося сфокусувати погляд на світлі ліхтаря, що висів над ним. Вулиця була порожня. Абсолютно порожня. Тільки якась людина в дутику, з-під якого вибивався комір сорочки, схожої на піжамну куртку, лежала поряд із ним, і в горлі у неї щось клекотіло. Світло ліхтаря відбилося від металевого предмета. Це був не пістолет. Це була запальничка. І лише тепер до Харрі дійшло, що лежача на асфальті людина — зовсім не Арне Албу. Це був Тронн Гретте.
Харрі поставив чашку з гарячим чаєм на кухонний стіл перед Тронном, який усе так само жадібно хапав ротом повітря, видаючи при цьому якісь скреготливі звуки. У погляді його витріщених, майже вилізлих із орбіт очей читався панічний страх.
У самого Харрі паморочилася голова, він відчував нудоту і пульсуючий біль у потилиці, немов від опіку.
— Пий, — сказав Харрі. — Тут багато лимона, а він заспокоює біль у м’язах, вони розслабляться, і тобі стане легше дихати.
Тронн послухався. І на великий подив Харрі, напій подіяв, Тронн зробив декілька ковтків, двічі при цьому закашлявшись, але нарешті його бліді щоки злегка порожевіли.
— Жафвивий вифлят, — ледве не прошипів він.
— Що-що? — Харрі опустився на один із двох стільців, які стояли на кухні.
— Жахливий у тебе вигляд.
Харрі всміхнувся і поторкав рушник, який обмотав навколо шиї. Він уже наскрізь промок від крові:
— Тебе через це вирвало?
— Не виношу вигляду крові, — признався Тронн. — Я зовсім… — Він звів очі догори.
— Гаразд. Могло бути набагато гірше. Ти врятував мене.
Тронн похитав головою:
— Адже я далеко був, коли вас побачив, і просто крикнув. Не впевнений, що саме тому він наказав псові відпустити тебе. Номер машини я, вибач, не запам’ятав, але в усякому разі вони змилися на джипі «Черокі».
Харрі протестуюче махнув рукою:
— Я його знаю.
— Що-що?
— Цей тип у мене в розробці. Але краще розкажи, що ти робив у цьому районі, Гретте?
Тронн задумливо повертів у руках чашку:
— Тобі б треба до травмопункту — з такою раною.
— Із цим я сам розберуся. Ти як, надумав що-небудь розповісти мені відтоді, як ми бачилися востаннє.
Тронн злегка кивнув.
— Ну і що скажеш?
— Що я більше не можу допомагати йому. — Харрі так і не зрозумів, чому Тронн вимовив останнє речення пошепки — чи то через біль у горлі, чи то з якоїсь іншої причини.
— То де ж твій брат зараз?
— Я хочу, аби ви самі сказали йому, що я вас повідомив про це. Він зрозуміє.
— Домовилися.
— У Порту-Сеґуру.
— Ну-ну.
— Це муніципалітет у Бразилії.
Харрі наморщив лоб:
— Чудово. І як нам знайти його?
— Він тільки сказав, що там у нього будинок. Адреси він мені не повідомив, дав лише номер свого мобільного.
— А чому? Він же не в розшуку.
— Щодо останнього я не впевнений. — Тронн зробив іще один ковток. — В усякому разі, він сказав, що мені краще його адреси не знати.
— Гм. Це велике місто?