— Та ну? І де ж ці відбитки, про які відомо тільки вам, і нікому іншому?
Беате безуспішно спробувала обмінятися поглядом з Харрі:
— Позаяк ми вже домовилися вести розслідування незалежно, то і вирішили не розкривати наші карти. Поки що.
— Мила Беате, — почав Іварссон і примружив праве око, — ти кажеш «ми», але я чую тільки Харрі Холе. Я поважаю прагнення Холе працювати за запропонованим мною методом, але ми не можемо ставити принципи вище за можливість спільно домогтися результатів. Тому повторюю: про які відбитки йдеться?
Беате у відчаї подивилася на Харрі.
— Що скажеш, Холе?
— Ми продовжили роботу за прийнятим планом. Поки що.
— Ну як хочеш, — сказав Іварссон. — Але у такому разі забудьте про цю поїздку. Ви просто можете зв’язатися з бразильськими поліцейськими і попросити їх допомогти вам роздобути відбитки.
Беате кашлянула:
— Я вже все перевірила. Нам доведеться відправляти письмовий запит начальникові поліції штату Баїя, після чого тамтешній прокурор розгляне справу і, можливо, дозволить провести в будинку обшук. Той, із ким я говорила, сказав: якщо в нас немає знайомств серед бразильських чиновників, вирішення питання, як показує практика, може затягнутися на термін від двох місяців до двох років.
— Ми замовили квитки на завтрашній вечір, — сказав Хар-рі й почав уважно роздивлятися ніготь на одному зі своїх пальців.
Іварссон розсміявся:
— Про що ти говориш? Ви приходите до мене, просите грошей на квитки в інший кінець земної кулі, а самі не бажаєте навіть обґрунтувати необхідність такої поїздки. Ви без ніякого дозволу задумали провести в будинку обшук, і навіть якщо ви дійсно відшукаєте докази, суд відкине їх як здобуті незаконним шляхом.
— Трюк із цеглиною, — тихо мовив Харрі.
— Що-що?
— Невідомий кидає у вікно цеглину. А тут абсолютно випадково мимо проїздить поліцейський патруль, якому в такому разі не потрібно ніякого дозволу, щоб проникнути до будинку. їм здається, що у вітальні пахне марихуаною. Думка суб’єктивна, але вона дає підставу для негайного проведення обшуку в усьому будинку. От так ми і добудемо на місці докази у вигляді відбитків пальців. Усе згідно із законом.
— Коротше кажучи, ми думали про те, про що ти говориш, — поспішила вставити Беате. — І якщо ми відшукаємо будинок, то відбитки добудемо законним шляхом.
— А як?
— Сподіваюся, без цеглини.
Іварссон похитав головою:
— Мені все це не подобається. Я категорично проти вашої поїздки. — Він подивився на годинник, даючи зрозуміти, що зустріч закінчена, і додав із тонкою зміїною посмішкою: — Бувайте.
— Ти що, не міг хоча б йому заперечити? — запитала Беате, коли вони, вийшовши з кабінету Іварссона, рухалися по коридору.
— А навіщо? — відповів Харрі, обережно повернувши голову. — Він же все заздалегідь вирішив.
— Але ти йому навіть шансу не дав передумати й оплатити нам відрядження.
— Я дав йому інший шанс — щоб на нього не наїхали.
— Що ти маєш на увазі? — Вони зупинилися біля ліфта.
— Адже я говорив, що нам надано якісь повноваження у цій справі.
Беате обернулась і подивилася на нього.
— Здається, я розумію, — поволі сказала вона. — І що тепер буде?
— Від’їзд. Не забудь крем від засмаги! — Двері ліфта зачинилися.
Пізніше того ж дня Б’ярне Мьоллер розповів Харрі, як сторопів Іварссон, коли начальник Управління поліції особисто повідомив його, що посилає Харрі та Беате до Бразилії, а відрядження оплачує Відділ грабежів і розбійних нападів.
— Ну що, тепер задоволений собою? — запитала Беате, коли Харрі зібрався додому.
Але коли Харрі проходив повз «Плазу» і хмари нарешті розродилися дощем, він, як не дивно, не відчував ніякого задоволення. А тільки збентеження, недосип і біль у потилиці.
— Бакшиш? — заволав у слухавку Харрі. — Що це, хай йому біс, іще за бакшиш такий?
— Та елементарний хабар, віддячити треба, — сказав Ейстейн. — У цій клятій країні без бакшишу ніхто і пальцем не поворухне.
Диявол! — Харрі стукнув ногою по ніжці столика, що стояв перед дзеркалом. Апарат гойднуло вбік, і слухавка випала з рук.
— Алло? Харрі,ти куди пропав? — тріскуче прозвучав голос Ейстейна зі слухавки, що лежала на підлозі. Більше за все Харрі хотілося там її і залишити. Кинути все. Або зарядити на повну потужність пластинку «Металіки». Одну із старих.
— Зберися, Харрі! — пропищало на іншому кінці дроту.
Харрі нахилився, стараючись, щоправда, не опускати голову,
і нарешті підняв слухавку:
— Соррі, Ейстейне. Так скільки, ти кажеш, вони зверху вимагають?
— Двадцять штук єгипетських. Сорок штук норвезьких. І номер відразу буде в мене.
— Вони що, голову нам морочать, Ейстейне?
— Звичайно. Так потрібен нам номер цього абонента чи ні?
— Гроші будуть. Не забудь тільки розписку узяти, о’кей?
Харрі лежав у ліжку, чекаючи, коли подіє потрійна доза заспокійливих пігулок, і перед очима у нього маячив шкільний дах. Останнє, що він побачив перед тим, як провалитися в темноту, був хлопчисько, який сидів на краю і теліпав ногами, витріщаючись на нього зверху вниз.
ЧАСТИНА
IV
26
Дажуда
Фред Баугестад нездужав через похмілля. Йому йшов тридцять другий рік, він був розлучений і гнув горба простим робітником на буровій вежі «Статфіорд Б». Робота на вежі зовсім не мед, та й під час вахти навіть пивця ані-ні. Зате платили добряче, в кімнаті у тебе телевізор, класна їжа, а найголовніше — графік роботи: після трьох тижнів вахти була чотиритижнева відпустка. Хтось виїжджав додому до дружини і, лежачи на дивані, витріщався в стелю, хтось у цей час водив таксі або будував дім, аби не померти з нудьги, а хтось, як Фред, вирушав до якої-не- будь жаркої країни і напивався там мало не до смерті. Зрідка він посилав поштові листівки Кармьой, дівчинці, або «пацанці», як він її називав, хоча їй виповнилося вже десять років. Чи, може, одинадцять? Та яка різниця — це була єдина людина на континенті, з якою він підтримував зв’язок, — ну і на тому спасибі. В останній своїй розмові по телефону з батьком той із жалем повідав, що матусю знову забрали за чергову крадіжку капітанського кексу в «Рімі»[32]. «Я молюся за неї», — сказав батько й поцікавився, чи бере Фред із собою Біблію норвезькою, коли їде за кордон. «Батьку, я без Книги не можу обійтись, як без сніданку», — відповів Фред. Що було святою правдою, якщо взяти до уваги, що Фред, перебуваючи в Дажуді, ніколи не приймав їжі до обіду. Якщо, звичайно, не вважати їжею кайпіринью. А це вже питання до фахівця, адже в кожен келих він додавав щонайменше чотири столові ложки цукру. Фред Баугестад споживав кайпіринью, тому що це було найгидотніше пійло. В Європі коктейль користувався незаслужено доброю славою, позаяк там використовували джин або горілку замість кашаси — смердючого, їдкого бразильського самогону з цукрового буряку. Тому Фред і вважав, що пиття кайпіриньї задумане як плата за гріхи. Обидва Фредові діди були алкоголіками, і, маючи таку спадковість, Фред вважав, що споживання цієї гидоти вбереже його від звикання.
Сьогодні він зайшов до Мохаммеда о дванадцятій, випив чашку еспресо і чарку бренді, а потім поволі побрів назад по вузькій, у глибоких вибоїнах гравійній дорозі вздовж кам’яних будинків більш-менш білого кольору, над якими тремтіло розжарене повітря. Будинок, який він знімав разом із Рогером, білим назвати було важко. Штукатурка обвалилась, і всередині були тільки голі сірі стіни, які наскрізь пронизував вологий вітер із Атлантики, так що, лизнувши стіну, можна було відчути гіркий смак каменю. «Але навіщо це робити?» — подумав Фред. Будинок-то цілком нічого собі. Три спальні, два матраци, холодильник і плита. А ще диван і стільниця на двох порожнистих цементних блоках у вітальні — так вони називали цю кімнату, оскільки в одній із її стін був майже квадратний отвір, який вони величали вікном. Узагалі-то їм слід було частіше прибирати в будинку, адже кухня кишіла жахливо кусючими вогненно-руди- ми мурашками — lava ре, як називають їх бразильці. Щоправда, після того, як вони перенесли холодильник до вітальні, Фред не так часто бував у кухні. Він лежав на дивані й намагався спланувати свої дії на залишок дня, коли до кімнати увійшов Рогер.