— Ти де був? — запитав Фред.
— В аптеці в Порту, — відповів Рогер, і все його широке, в червоних плямах обличчя розпливлося в усмішці. — Ти не повіриш, що вони тут продають. Ти такі речі навіть за рецептом у Норвегії не дістанеш. — Він висипав вміст пластикового пакету на стільницю й почав голосно читати етикетки:
— Три міліграми бензодіазепіну. Два міліграми флунітразе-паму. Тьху ти чорт, Фред, адже ми говоримо «рогіпнол».
Фред промовчав.
— Тобі що, кепсько? — стривожився Рогер. — Ти хоч попоїв чого-небудь?
— Ні. Тільки кави випив у Мохаммеда. Там, до речі, сьогодні якийсь підозрілий тип побував. Розпитував Мохаммеда про Лева.
Рогер відірвав погляд від чергової етикетки:
— Про Льва? Який на вигляд той тип?
—- Високий. Світловолосий, блакитноокий. Судячи з вимови, начебто норвежець.
— Диявол, ти чого мене так лякаєш, Фред? — Рогер відновив читання етикеток.
— Ти це про що?
— Скажімо так: якби він був чорноволосий, високий і худий, нам слід було б робити ноги звідси, з Дажуди. Та і взагалі переміщуватися в Східну півкулю, якщо на те пішло. На лягавого він скидається?
— А який вигляд мають лягаві?
— Вони… гаразд, забудь про це, нафтовик.
— Випити йому хотілося точно. Вже я-то, в усякому разі, знаю, який вигляд мають алкаші.
— Окей. Напевно,приятель Льва. Ну що, допоможемо йому?
Фред похитав головою:
— Лев казав, що живе тут абсолютно ін… ін… якесь латинське слово, загалом, таємно. Мохаммед зробив вигляд, що ніколи про Лева не чув. Хлопець знайде Лева, якщо Лев захоче.
— Та приколююсь я. До речі, а де Лев знаходиться? Я його вже декілька тижнів не бачив.
— Останнє, що я чув… він начебто до Норвегії збирався, — сказав Фред і обережно спробував підвести голову.
— А може, його взяли, коли він банк намагався грабону-ти? сказав Рогер і посміхнувся. Але не тому, що бажав Льву опинитися в холодній, просто одна лише думка про пограбування банку завжди викликала у нього посмішку. Сам він три такі справи упорав і щоразу відчував при цьому величезне задоволення. Хай у перших двох випадках їх і накрила поліція, зате востаннє він усе зробив правильно. Правда, описуючи те, що сталося, він зазвичай забував згадати про удачу, що супроводила його: камери спостереження якийсь час не працювали. Але так чи інакше, зірваний куш виявився достатньо великий, щоб він тепер міг насолоджуватися заслуженим відпочинком і навіть зрідка балуватись опіумом тут, у Дажуді. Це невелике красиве селище розташовувалося точно на південь від Порту-Сеґуру і до недавнього часу залишалося головним у південній від Боготи частині континенту притулком оголошених у розшук злочинців. Початок цьому процесу було зроблено в сімдесяті роки, коли в Дажуду почали стікатися хіпі та інший люд, який літньої пори промишляв у Європі, виступаючи в ролі вуличних музикантів, продавців кустарних прикрас або татуювальників. Вони приносили Дажуді додатковий прибуток і, за великим рахунком, нікому не заважали. А тому дві бразильські сім’ї, які, власне, контролювали всю економіку селища, домовились дивитися крізь пальці на куріння марихуани на пляжі, в кав^’ярнях, барах, яких ставало все більше і більше, а потім і на вулицях, і взагалі де завгодно.
Щоправда, одна проблема залишалася. Важливим джерелом доходів для поліцейських, що отримували, як і скрізь, мізерну зарплатню від держави, слугували «штрафи», що стягуються з туристів за куріння марихуани та порушення інших мало кому відомих законів. Тому, щоб забезпечити мирне співіснування туристів і поліції,згаданим сім’ям довелося поклопотатися про створення для поліцейських альтернативних джерел доходів. Почалося з того, що якогось американського соціолога і його аргентинського коханця, що налагодили виробництво та збут марихуани в тутешніх краях, зобов’язали виплачувати поліції комісійні за гарантування їх безпеки і монополії на бізнес. Тобто за те, що їхніх потенційних конкурентів без довгих з’ясувань заарештували і під фанфари видали федеральній поліції. Гроші річкою потекли до кишень тісного кола місцевих держслужбовців, і всі були раді й задоволені одне одним, але тут з’явилися троє мексиканців, які запропонували комісійні більші. І тоді американця й аргентинця взяли під білі руки і в один прекрасний недільний ранок теж під фанфари передали федеральній поліції на площі перед будівлею цошти. Тим часом ефективна, регульована законами ринку система продажу і покупки прав на захист бізнесу продовжувала успішно розвиватись, і незабаром Дажуду заполонили злочинці, що перебувають у розшуку, зі всіх кінців світу, які в тутешніх умовах могли забезпечити собі відносно спокійне існування, і притому набагато дешевше, ніж у Патайї або ще де-небудь. Проте у вісімдесяті роки цю прекрасну перлину з її майже не порушеною природою, величезними пляжами, багряними заходами сонця і чудової якості марихуаною відкрили для себе двигуни прогресу туристичного бізнесу — любителі блукати по планеті з рюкзаком за спиною. Вони насунули в Дажуду в такій кількості і з такими матеріальними запитами, що дві сім’ї, які контролювали місцеву економіку, замислилися, наскільки рентабельно і далі використовувати селище як притулок для злочинців усіх мастей. Поступово затишні, напі-восвітлені бари почали переобладнати під пункти прокату інвентарю для нирців, а в кав’ярнях, де раніше аборигени на старий лад танцювали свою ламбаду, почали влаштовувати «Wild-Wild-Moonparty»[33]. А в місцевої поліції входили у звичну блискавичні облави в кам’яних будинках, що відзначалися не таким уже й білим кольором, мешканців яких, незважаючи на їх обурені протести, у наручниках доставляли на площу. Але однаково порушникам закону було спокійніше перебувати в Дажуді, ніж у багатьох інших куточках землі, хоча пара-ноїчний страх переслідував їх усіх, а не тільки Рогера.
Саме з цієї причини в мережі громадського харчування Да-жуди і знайшлося місце такій людині, як Мохаммед Алі. Взагалі-то заробляв він на хліб в основному завдяки тому, що його кав’ярня розташовувалася в стратегічно важливому пункті — на площі, де була кінцева зупинка автобуса з Порту-Сеґуру. Із-за стойки своєї відкритої ахви Мохаммед мав можливість спостерігати за всім, що відбувалося на випаленій сонцем і викладеній диким каменем єдиній плазі Дажуди. Коли під’їжджав черговий автобус, він припиняв подавати каву і набивати кальяни бразильським тютюном — вельми поганеньким замінником m'aasil із його рідних країв — і намагався визначити, чи немає серед новоприбулих переодягнених поліцейських або здирників. Якщо завдяки чуттю, що ніколи не підводило його, він розпізнавав серед приїжджих представників двох вищезазначених категорій, тут же бив тривогу. З тими, хто щомісячно виплачував йому певну винагороду, він укладав свого роду договір про обслуговування й у разі потреби попереджав їх про появу небажаних осіб або по телефону, або за допомогою маленького швидконогого Пауліньо. Проте Мохаммед був і особисто зацікавлений у тому, щоб стежити за всіма, хто приїздив у Дажуду. Відтоді, як він украв Розаліту в чоловіка і втік разом із нею з Ріо, він ні на мить не засумнівався в тому, чого їм слід чекати, якщо обдурений чоловік дізнається, де вони живуть. Де-небудь у павелах — трущобах Pio або Сан-Паулу — можна було замовити людину за кілька сотень доларів, але навіть професійний кілер узяв би не більше двох-трьох тисяч доларів плюс витрати на проведення операції під назвою find and destroy[34] — така ціна склалася на ринку в останні десять років. Крім того, можна ще і знижку отримати, якщо замовляєш двох.
Бувало, що виявлені Мохаммедом здирники відразу ж прямували в його ахву. Зазвичай вони для вигляду замовляли каву і, зробивши декілька ковтків, ставили неминуче питання: а-ти- знаєш-де-живе-мій-друг-такий-то-і-такий-то або чи-знаєш-ти-чоловіка-на-цій-фотографії-я-заборгував-йому-гроші. Мохаммед брав із клієнтів додаткову плату, якщо, вислухавши його стандартну відповідь («Два дні тому я бачив, як він із великою валізою сідав на автобус до Порту-Сеґуру, seńor»), здирник наступним автобусом вирушав геть.