І тому, коли високий світловолосий чоловік у помятому лляному костюмі із забинтованою потилицею поставив на стойку дорожню сумку і пакет із ігровою приставкою, витер піт із лоба і по-англійськи замовив каву, Мохаммед відразу зрозумів, що є можливість заробити декілька зайвих реалів понад обумовлений гонорар. Але учув він вигоду не через чоловіка, а через прибулу разом із ним жінку. Слово «поліція» в неї немов на лобі було написано.
Харрі роззирнувся. Окрім нього, Беате й араба в кав’ярні було ще троє. Двоє туристів із рюкзаками і ще один «турист», який, схоже, страждав тяжким похміллям. Убивчий біль у потилиці не стихав. Харрі подивився на годинник. Двадцять годин тому вони відбули з Осло. Дзвонив Олег, він побив рекорд у тетрісі, й Харрі перед вильотом із Хітроу встиг купити приставку Namo G-Con в-Соп 45. Із Ресіфе вони на гвинтовому літаку дісталися Порту-Сеґуру і, вийшовши з аеровокзалу, мабуть, за якусь скажену за тутешніми мірками ціну, домовилися з таксистом, який довіз їх до порту, звідки вони на поромі дісталися пристані на березі, де розташовувалася Дажуда, а залишок шляху подолали автобусом, який підстрибував на нескінченних вибоїнах.
Двадцять чотири години тому він сидів у кімнаті для побачень і намагався пояснити Расколю, чому необхідно передати єгиптянам ще сорок тисяч крон. Тоді Расколь і розповів, що ахва Мохаммеда Алі розташована не в Порту-Сеґуру, а в селищі неподалік. «У Дажуді, — пояснив Расколь і широко всміхнувся, — я знаю двох хлоп’ят, які там живуть».
Араб подивився на Беате, але вона заперечливо похитала головою, і він поставив чашку кави перед Харрі. Кава виявилася гіркою й міцною.
— Мохаммед, — почав Харрі й побачив, що чоловік за стойкою завмер. — You are Muhammed, right?[35]
Араб глитнув:
— Whos asking?[36]
— A friend.[37] — Харрі сунув праву руку до внутрішньої кишені піджака й за виразом обличчя співбесідника зрозумів, що той запанікував. — Молодший брат Лева хоче зв’язатися з ним. — Харрі витягнув із кишені одну з фотографій що Беате добула у Тронна, і поклав її на стойку.
Мохаммед на мить заплющив очі й, судячи з руху його губ, вимовив нишком подячну молитву.
На картці було зображено двох хлопців. Той, що старший, одягнений у червону стьобану куртку, сміявся і по-дружньому обіймав молодшого, який усміхався в об’єктив фотоапарата.
— Не знаю, чи говорив тобі Лев, що у нього є молодший брат, — сказав Харрі, — а звуть його Тронн.
Мохаммед узяв картку і почав уважно роздивлятись її.
— Гм, — нарешті вимовив він і почухав в бороді. — Нікого з них не зустрічав. І ніколи ні про якого Лева в Дажуді не чув. Адже я знаю майже всіх, хто тут живе.
Він повернув фотографію Харрі, який поклав її до внутрішньої кишені й допив каву.
— Нам потрібно влаштуватися на нічліг, Мохаммед. А потім ми повернемось. Отже подумай поки що.
Мохаммед похитав головою, витягнув двадцятидоларовий папірець, який Харрі засунув під чашку, і простягнув йому:
— Я великих купюр не приймаю.
Харрі знизав плечима:
— Ми все ж таки зайдемо ще, Мохаммед.
У невеликому готелі під назвою «Зітторія» їх поселили у величезні номери, оскільки сезон уже закінчувався. Харрі отримав ключ із цифрою 69. Хоча у двоповерховому готелі налічувалося всього лише близько двадцяти номерів. Харрі вирішив, що потрапив до люксу для наречених, коли, висунувши шухляду тумбочки, що стояла біля ліжка у формі червоного сердечка, виявив там два презервативи й вітальне звернення до гостей від господарів готелю. На дверях у ванну висіло дзеркало, в якому можна було спостерігати за собою в ліжку. Крім ліжка в кімнаті стояла ще невідповідна за шириною та глибиною платтяна шафа, де висіли два дещо пошарпані куцополі купальні халати з вишитими на спині східними символами.
Адміністраторка готелю тільки всміхнулась і похитала головою, коли вони показали їй фотографію Лева Гретте. Те ж чекало їх і в ресторані поряд із готелем, і в розташованому трохи далі на дивно тихій головній вулиці інтернет-кафе. Вона за традицією вела від церкви до кладовища, ось тільки називалася тепер Бродвеєм. У магазинчику, де торгували продуктами, напоями та всякими дрібничками на зразок ялинкових іграшок, на дверях якого красувався напис СУПЕРМАРКЕТ, вони після тривалих пошуків виявили касирку. Вона відповідала «yes» на всі їхні запитання і весь час, аж поки вони зрозуміли, що справа дохла, і пішли, дивилася на них порожнім поглядом. По дорозі назад вони побачили тільки одну людину — молодого поліцейського з кобурою на стегні, який, схрестивши на грудях руки і спершись на дверцята джипу, проводжав їх нудьгуючим поглядом.
В ахві Мохаммеда худорлявий хлопець за стойкою пояснив, що шеф раптово вирішив відпочити й вирушив на прогулянку. Беате запитала, коли він збирався повернутись, але хлопець із подивом похитав головою, вказав на сонце й мовив:
Транкозо.
У готелі адміністраторка розповіла, що пляж, який розтягнувся на тринадцять кілометрів, укритий білим піском, — головна тутешня визначна пам’ятка. А якщо не брати до уваги католицьку церкву на площі, то й зовсім єдина.
— М-м, а чому тут так мало людей, зепога? — запитав Харрі.
Вона тільки всміхнулась і вказала пальцем у бік пляжу.
Там-то люди й виявилися — на розжареному піску, що тягнувся в обидва боки настільки, наскільки можна було щось розгледіти у спекотному мареві. Стрункими лавами лежали ті, що загоряють, по щиколотку занурювалися в пісок продавці фруктів, зігнуті під вагою рюкзаків і мішків, в імпровізованих кав’ярнях під гучні звуки самби метушилися бармени, тут і там показувались на мить серфінгісти в костюмах кольору форми бразильської збірної, з білими від цинкової мазі губами. І були ще на цьому пляжі жінка й чоловік, які брели по піску в бік півдня із взуттям у руках. На ній були шорти, вузький ліфчик і солом’яний капелюшок, який вона наділа в готелі. А він так і залишився з непокритою головою і в пом’ятому лляному костюмі.
— Скільки, вона сказала? Тринадцять кілометрів? — запитав Харрі й змахнув із кінчика носа крапельку поту.
— Напевно, стемніє ще до нашого повернення, — сказала Беате і вказала пальцем: — Дивися, всі вже йдуть геть.
На пляжі позначилася чорна смуга —це нескінченний караван людей, у спину яким світило післяполудневе сонце, рушив додому.
— Мовби за замовленням, — сказав Харрі й поправив сонцезахисні окуляри, що збилися було. — Тут усі, хто живе в Да-жуді. Нам треба бути уважнішими. Не знайдемо Мохаммеда, так, може, із самим Левом пощастить зустрітися.
Беате всміхнулася:
— Ставлю сотню.
У жаркому серпанку миготіли обличчя. Чорні, білі, молоді, постарілі, всміхнені, кислі. По них відразу можна визначити, хто під кайфом, а хто чистий. Там і сям сиділи групки туристів і палили сигарети, що виразно пахли марихуаною.
— Я тут подумав про інтимні речі й пригадав нашу версію, — сказав Харрі. — Як ти гадаєш, чи не зв’язувало Лева і Стіне Грет-те щось більше, ніж просто родинні відносини?
— Ти маєш на увазі, що вони разом розробили план пограбування, а потім він її застрелив, щоб замести сліди? — Беате примружилася на сонці. — Ну а чом би й ні?
Хоча йшла вже п’ята година, спека майже не спадала. Вони взулися, добрівши до кам’янистої ділянки, в кінці якої Харрі знайшов товсту висохлу гілку. Він увіткнув її в пісок, вийняв гаманець і паспорт із кишень піджака і повісиз його на гілку, немов на вішалку.
Вдалині вже виднілося Транкозо, коли Беате повідомила, що вони тільки-но зустріли людину, яку вона бачила раніше на відео. Харрі спершу вирішив, ніби йдеться про якогось не дуже відомого актора, але вона повідомила, що звуть цю людину Рогер Персон і що, крім затримань за незаконний обіг наркотиків, він двічі сидів за спробу пограбувати поштове відділення в Гамлебюєн і Вейтвете, а також підозрюється в пограбуванні пошти в Улдеволі.