28
Lауа ре
Через страшенний сморід у кімнаті Беате через кілька хвилин вискочила на повітря. Харрі вийшов слідом за нею і знайшов її в темряві скорченою у три погибелі. Він сів на сходинку ґанку і закурив.
— А тобі цей сморід завиграшки? — зі стогоном мовила Беате, у,неї текло з рота і з носа.
— Дізосмія, — сказав Харрі. — Часткова втрата нюху. Деякі запахи взагалі більше не відчуваю. Еуне говорить, це через те, що дуже часто доводилося мати справу з трупами. Емоційна травма і все таке інше.
Беате виблювала.
— Пробач, — ледве вимовила вона. — Це через мурашок. Мені кепсько стало, коли я побачила, як ці бридкі тварюки заповзають в одну ніздрю, а з іншої виповзають. Ніби вулиця з двостороннім рухом. Навіщо?
— Гаразд. Якщо наполягаєш, я можу пояснити тобі, де в людському телі найбільше протеїну.
— Ні-ні, дякую красно.
— Ну вибач, — Харрі кинув недопалок на висохлий ґрунт. — А ти, Льонн, по-молодецьки трималася там, у кімнаті. На відео-то все по-іншому сприймається. — Він підвівся і повернувся до будинку.
Тіло Лева Гретте висіло на короткому мотузку, кінець якого був закріплений на люстрі. Ноги його перебували приблизно за півметра над підлогою поряд із перекинутим стільцем. Так от чому тільки мухи робили замах на труп, не беручи до уваги жовтих мурашок, які все так само снували вгору і вниз по мотузку.
На підлозі біля дивана Беате виявила мобільний телефон із підключеним зарядним пристроєм і сказала, що тепер можна визначити, коли у Лева відбулася остання розмова. Харрі вийшов на кухню і ввімкнув світло. На аркуші паперу формату А4, що лежав на кухонному столі, він побачив таргана кольору блакитний металік, який засовав вусами в його бік, а потім швидко втік під плиту. Харрі взяв списаний від руки аркуш. Йому доводилося читати всякі передсмертні записки, і лише мала їх дещиця могла вважатися зразком літературної творчості. Як правило, прощальними словами були плутані пояснення, відчайдушні крики про допомогу або банальні інструкції щодо того, кому заповідається тостер, а кому — газонокосарка. На пам’яті Харрі найрозумніше вчинив один селянин із Марідалена, що начеркав передсмертну записку крейдою на стіні сінника. «Тут висить мертва людина. Будьте ласкаві, зателефонуйте в поліцію. Прошу вибачення». Отже лист Лева Гретте був якщо не унікальним, то в усякому разі незвичайним.
Дорогий Тронн!
Я все ніяк не міг зрозуміти, що він відчував, коли плита пішохідного містка пішла у нього з-під ніг. Коли перед ним розверзлась прірва і він здогадався, що зараз станеться якесь безглуздя, що зараз він помре ні за що ні про що. Можливо, у нього ще залишалися справи тут, на землі. Можливо, хтось чекав його тим ранком. А може, він саме того дня вирішив почати нове життя. Що стосується останнього, то в якомусь сенсі була його правда.
Я не розповідав тобі, що відвідав його в лікарні. З’явився з великим букетом троянд і повідомив його, що бачив те, що сталося з вікна, що це я подзвонив у «Швидку» і передав поліції прикмети хлопчака з велосипедом. Він лежав на ліжку, такий маленький, сірий, і дякував мені. І тоді я запитав його, наче настирливий спортивний коментатор: «А що ви тоді відчували?»
Він не відповів. Він просто лежав під крапельницею, обплутаний якимись дротами, й дивився на мене. Потім він знову сказав «спасибі», а санітар попередив, що мені час йти.
Так я і не дізнався, що люди відчувають в останню мить життя. Не знав доти, аж поки прірва раптово розверзлася переді мною самим. Це сталося не тоді, коли я біг по Індастрі-гате після пограбування. Або коли потім перераховував гроші. Або коли дивився новини. Це трапилося точно як із тим старим, коли одного разу вранці я йшов по вулиці без усяких поганих передчуттів і на дущі у мене панували мир і спокій. Світило сонце, в Дажуді я був у цілковитій безпеці, і в мене з’явилася можливість відпочити і знову дозволити собі поміркувати. Ось я й міркував. І думав про те, що відняв у того, якого любив більше за всіх у житті, ту, яку він любив сильніше за всіх на землі. Про те, що в мене є два мільйони і на них цілком можна жити, тільки заради чого? Це спало мені на думку сьогодні вранці.
Я не чекаю від тебе розуміння того, що я вчинив, Тронне. Що пограбував банк, що вона мене впізнала, що я виявився заручником гри, яка має свої власні правила, яким немає місця на твоєму світі. Не чекаю я й того, що ти зрозумієш вчинок, який мені зараз належить зробити. Але я сподіваюся, ти зрозумієш, що й від цього можна втомитися. Від життя.
Лев.
P.S. Того разу, Тронне, я не надав значення тому, що старий дякував мені без усмішки. Але пригадав про це сьогодні. Так, може, все-таки ніхто не чекав його тоді і йому вже нічого було робити на землі.
Може, він просто відчув полегшення, коли перед ним розверзлася
безодня і він зрозумів, що йому не доведеться самому позбавляти
себе життя.
Харрі повернувся до кімнати і побачив, як Беате, стоячи на стільці поряд із трупом Лева, намагається розігнути один із закостенілих пальців небіжчика, щоб прикласти його до внутрішньої сторони блискучої металевої коробочки.
— Чорт! — вигукнула вона. — Я все це господарство в номері на сонці залишила, ось губка і висохла.
— Якщо не зумієш як слід зняти відбитки, скористаємося, так би мовити, пожежним методом.
—-1 в чому його суть?
— Гинучи від вогню, люди автоматично стискають руки в кулак. Іноді навіть у повністю обгорілих трупів на кінчиках пальців зберігається достатньо шкіри, щоб зняти відбитки. Буває, що пожежникам доводиться відрізати палець і передавати його судмедекспертові.
— Це називається упізнанням трупа.
Харрі пересмикнуло:
— Подивися на іншу руку — на ній одного пальця не вистачає.
— Я бачила, — сказала Беате. — Схоже, його недавно відрізали. Що б це означало?
Харрі підійшов ближче і посвітив ліхтариком:
— Рана не зажила, а крові майже немає. Виходить, він довго тут провисів, аж поки в нього палець відрізали. Хтось сюди заходив і переконався, що хлопець сам зробив за нього роботу.
— Хто ж?
— Бачиш, у деяких країнах цигани карають злодіїв, відрізаючи в них палець, — відповів Харрі. — Якщо ті обікрали циган, прошу зауважити.
— Здається, відбитки вийшли відмінні, — сказала Беате і витерла з лоба піт. — Обрізатимемо мотузок?
— Ні, — заперечив Харрі. — Зараз роззирнемося, приберемо за собою і вшиємось. Я бачив телефонну будку на головній вулиці. Подзвоню в поліцію, не представляючись, і дам відбій. Коли повернемося до Осло, ти сюди зателефонуєш і попросиш прислати н^м акт судмедекспертизи. Не сумніваюся, що він помер від задухи, але мене цікавить, о котрій годині настала смерть.
— А що робити з дверима?
— Та нічого.
— Як у тебе потилиця, болить? Пов’язка вся червона.
— Не біда. Гірше з рукою — я на неї приземлився, коли двері вибивав.
— Сильно болить?
Харрі обережно підвів руку, і обличчя його спотворила гримаса:
— Не болить, поки вона у спокої.
— Скажи спасибі, що не страждаєш сетесдальською трясучкою.
Двоє з трьох, що перебували в кімнаті, розсміялись, але сміх швидко стих.
По дорозі назад у готель Беате запитала Харрі, чи все йому тепер ясно,