— З технічної точки зору — ясно. Тільки ось про самогубство я так ніколи не скажу. — Він кинув сигарету, і вона описала вогненну дугу в майже непроглядній темряві. — Таким уже я вродився.
29
Номер 316
Вікно із грюкотом відчинилось.
— Тронна немає, — сказала старенька, розкочуючи «р». Після їхньої останньої зустрічі вона явно проробила щось із застосуванням хімічних засобів зі своїм бляклим волоссям, що посіклось і крізь нього проглядала шкіра. — Ви що, на півдні побували?
— Нібито. Ви не знаєте, де він?
— Речі в машину поніс, — вона показала пальцем у протилежний від будинку бік. — Видно, зібрався кудись, бідолаха.
— М-м.
Беате вже зробила крок у вказаному напрямі, але Харрі залишився на місці.
— Ви, напевно, дуже давно тут живете? — запитав він.
—- Авжеж. Уже тридцять два роки.
— Значить, пам’ятаєте Лева і Тронна, коли вони ще маленькими були?
— Звичайно. Вони багатьом тут у селищі запам’яталися. — Вона всміхнулася, висовуючись із вікна. — Особливо Лев. Такий чарівник. Ми рано зрозуміли, що дамам слід його остерігатися.
— Авжеж, що остерігатися. Вам, видно, знайома історія зі старим, який упав із пішохідного містка?
Обличчя у неї потемніло, і вона прошепотіла трагічним голосом:
— Іще б. Жахлива історія. Я чула, старий так і не зміг більше нормально ходити. У бідолахи ноги не згиналися в колінах. Можете собі уявити, щоб дитина зробила таке зло?
— М-м. Він, напевно, справжній шибайголова був.
— Шибайголова? — вона примружила очі. — Та ні, я б так не сказала. Ввічливий, добре вихований хлопчик. От чому ця історія справила таке обтяжливе враження.
— І всі в селищі знали, що це його рук справа?
— Усі. Я сама бачила з вікна, як він у своїй червоній куртці рвонув звідти на велосипеді. І мені слід було здогадатися, що сталось щось не те, коли хлопець повернувся додому — такий блідий він був. — Вона зіщулилася під поривом холодного вітру. І показала рукою на дорогу.
Тронн йшов їм назустріч, витягнувши руки по швах. Він усе сповільнював і сповільнював хід, а потім узагалі майже зупинився.
— Ви із звістками про Лева? — запитав він, коли нарешті підійшов до них.
— Так, — відповів Харрі.
— Він помер?
Краєм ока Харрі бачив допитливе обличчя старенької:
— Так, він помер.
— Добре, — сказав Тронн. Потім нахилився і обхопив голову руками.
Харрі заглянув у прочинені двері кабінету і побачив, що Б’ярне Мьоллер стоїть біля вікна і із стурбованим виглядом дивиться вниз. Харрі обережно постукав.
Мьоллер обернувся, і очі в нього просяяли:
— А, привіт!
— Ось звіт, шеф. — Харрі кинув теку в зеленій обкладинці на письмовий стіл начальника.
Мьоллер опустився на стілець, насилу розмістив ноги під столом і начепив окуляри.
— Ну точно, — пробурмотів він, перевернувши обкладинку з написом «Документи у справі». У теці виявився тільки один аркуш формату А4.
— Мені здалося, що вам не потрібні деталі, —сказав Харрі.
— Правильно мислиш, — мовив Мьоллер і почав проглядати текст із досить великими інтервалами між рядками.
Харрі глянув у вікно поверх голови начальника, але не побачив нічого, окрім щільного, вологого, немов використаний під-гузник, туману, що накрив місто. Мьоллер відклав папір убік:
— Значить, ви туди приїхали і хтось повідомив вам, де цей тип живе, а потім ви знайшли Забійника в петлі.
— Загалом, саме так.
Мьоллер знизав плечима:
— Мені, в принципі, цього досить, але тільки якщо в нас будуть прямі докази, що це дійсно та людина, яку ми розшукуємо.
— Вранці Вебер звірив відбитки.
— Ну і?..
Харрі сів:
— Вони збігаються з тими, що злочинець залишив на пляшці з-під коли. Він тримав її в руках, перш ніж увійти до банку.
— А ми можемо бути упевнені, що це та сама пляшка?
— Не хвилюйся, шеф, і пляшка і злочинець є у нас на відео. Адже ти щойно прочитав написану Левом Гретте від руки передсмертну записку, в якій він фактично надає зізнавальні свідчення, чи не так? А сьогодні вранці ми побували в Дісенгренде і повідомили про все Тронна Гретте. На горищі знайшлося декілька старих шкільних зошитів Лева, ми взяли їх на якийсь час і передали графологові з криміналістичної лабораторії. Він не сумнівається, що передсмертна записка написана тією ж людиною.
— Так-так, усе так, але я хочу бути на сто відсотків впевненим, Харрі, перш ніж ми зробимо офіційну заяву. Адже це пер-шополосна новина, сам розумієш.
— Ти б хоч трохи порадів, шеф. — Харрі підвівся. — Давненько у нас таких гучних справ не було, і ми цей злочин розкрили. То де ж свято з серпантином і Повітряними кульками?
— Напевно, ти маєш рацію, — зітхнув Мьоллер і, помовчавши, запитав: — А ти ж бо чому не радієш?
— Порадію, коли з іншим злочином розберуся, ти знаєш із яким, — Харрі попрямував до дверей. — Ми з Халворсеном сьогодні все зайве викинули з голови і з завтрашнього дня беремося за справу Елен.
Мьоллер кашлянув, і Харрі зупинився в дверях:
— Слухаю, шеф?
— Просто хочу дізнатися, як ти з’ясував, що Лев Гретте і Забійник — одна особа.
—- Будь ласка. За офіційною версією, Беате пізнала його на відео. Хочеш почути неофіційну?
Мьоллер масажував заніміле коліно. Вигляд у нього знову став стурбований.
— Та ні, мабуть.
— Ось так, — сказав Харрі, не переступаючи поріг «Камери тортур».
— Ось так. — Беате розвернулася на стільці й утупила погляд в екран.
— Ось зайшов подякувати за співпрацю, — мовив Харрі.
— Взаємно.
Харрі не рухався з місця, вертячи в руці зв’язку ключів.
— Так чи інакше, — сказав він, *-г-Іварссону нічого так довго злитися. Він розділить успіх із нами, адже це його ідея — об’єднати нас в команду.
Беате злегка всміхнулась:
— Якої більше немає.
— І запам’ятай, що я тобі говорив про нього.
— Ні! — В очах у неї сяйнули блискавки.
Харрі знизав плечима:
— Він тварюка. І мене б совість замучила, якщо б я тебе про це не попередив.
— Приємно було познайомитися з тобою, Харрі.
Харрі відпустив двері, і вони поволі зачинилися за ним.
Харрі відімкнув замок, поставив сумку і пакет із «Playstation» на підлогу в центрі передпокою, пройшов до кімнати і завалився спати. Він проспав без сновидінь три години, але його розбудив телефонний дзвінок. Він обернувся, побачив, що будильник висвічує 19.03, скинув ноги з ліжка, протюпав до передпокою, взяв слухавку і ще до того, як той, що дзвонив, назвався, сказав:
— Здоров, Ейстейне!
— Здоров, приятелю! Я в Каїрському аеропорту, — відгукнувся Ейстейн. — Адже ми в цей час домовилися здзвони-тися, так?
— Ти сама пунктуальність, — підтвердив Харрі й позіхнув. — Та ти чи п’яний?
— І зовсім я не п’яний, — сердито заперечив Ейстейн. — Дві «Стелли Артуа» всього лише і випив. Ну, може, три. У цій пустелі треба підтримувати водний баланс, старий. Чувак при ясному розумі та тверезій пам’яті, Харрі.
— Чудово. Сподіваюсь, у тебе хороші новини?
— У мене, як кажуть лікарі, дві новини: гарна й погана. Почну з гарної.
— Гаразд.
Настала довга пауза, у слухавці чулося тільки якесь поскрипування, ніби співбесідник уривчасто дихав.
— Ейстейне, що з тобою?
— Га?
— Я чекаю і згоряю від нетерпіння, як дитина.
— Ти про що?
— Про гарну новину.
— Еге ж. Ну загалом… Я дістав номер абонента, Харрі. N0 ргоЫешо, як тут кажуть. Це норвезький номер мобільного телефону.
— Мобільного? Точно?
— Ти можеш послати електронне повідомлення звідки завгодно. І без усяких там дротів. Тобі тільки треба підключити комп’ютер до мобільника, а він уже дзвонить на сервер. Такий спосіб давно не новина, Харрі.
— О’кей, а як ім’я абонента?
— Е-е, воно мені відоме. Але тут, в Ель-Торі, його немає, вони звідси просто завантажують норвезького оператора, в даному разі «Теленор», а той уже пред’являє рахунок абонентові. Отже я просто подзвонив у «Теленор» і дізнався ім’я.