— Як завжди, — неголосно відповів Харрі.
Ейстейн посміхнувся:
— Круто?! —- Потім він стурбовано зморщив лоб: — Правда круто буде? Не просто страшенно небезпечно?
Двері відчинила Вігдіс Албу. На ній була свіжовипрасована біла блуза і коротка спідниця, але злегка затьмарені очі швидше наводили на думку, що вона тільки-тільки підвелася з ліжка.
— Я дзвонив вашому чоловікові на роботу, — пояснив Харрі, — але мені сказали, що сьогодні він удома.
— Дуже може бути, — сказала Вігдіс, — тільки він тут більше не живе. —- Вона розсміялась. — А що вас дивує, старший інспекторе? Адже я від вас дізналася про цю… цю… — вона зробила жест, ніби прагнула підібрати якесь інше слово, але потім криво посміхнулася, немов зрозуміла, що іншого слова просто не існує, — …шльондру.
— Можна мені увійти, фру Албу?
Вона здвигнула плечима. Мовби раптом здригнулася від холоду:
— Називайте мене Вігдіс або як завгодно ще, тільки не так.
— Вігдіс, — Харрі коротко поклонився. — Тепер мені можна ввійти?
Вона звела тонкі, вищипані в ниточку брови, зачекала, а потім махнула рукою:
— А чом би й ні?
Харрі почувся слабкий запах джину, але це міг бути і запах її парфумів. У будинку ніщо не указувало на те, що в сім’ї не все добре, — чисто, прибрано, пахнуть свіжі квіти у вазоні на стійці бару. Харрі відзначив, що покривало на дивані ще більш білосніжне, ніж коли він сидів на ньому минулого разу. З динаміків, місцерозташування яких йому встановити не вдалося, тихо лилася класична мелодія.
— Малер? — запитав Харрі.
— Greitest hits[39], — відповіла Вігдіс. — Арне купував тільки збірні альбоми. Його цікавили лише кращі речі, як він сам говорив.
— Добре, що він не всі альбоми забрав із собою. І де він, до речі?
— По-перше, тут йому нічого не належить, а де він там перебуває, не знаю і знати не хочу. Пригостите сигаретою, старший інспекторе?
Харрі простягнув їй пачку й якийсь час спостерігав, як вона безуспішно морочиться з масивною настільною запальничкою з тику та срібла. Потім він перегнувся через стіл і дав їй прикурити від своєї, одноразової.
— Дякую. Здається, він за кордоном. Де-небудь у жаркому місці. Боюся, щоправда, не такому жаркому, як мені хотілося б.
— М-м. А що ви маєте на увазі, кажучи, що йому тут нічого не належить?
— Тільки те, що сказала. Будинок, меблі, машина — це все моє, — вона різко видихнула дим. — Можете поцікавитись у мого адвоката.
— А я-то думав, це все на гроші вашого чоловіка.
— Не називайте його так! — Вігдіс Албу затягнулася так глибоко, ніби збиралася викурити сигарету за одну затяжку. — Авжеж, гроші в Арне були. І достатньо, щоб купити і цей будинок, і меблі, і машини, і одяг, і заміський будинок, і прикраси, які він мені дарував, тільки щоб я красувалася в них, коли ми збиралися з нашими так званими друзями. Чужа думка — ось що для Арне було головним. Думка його рідні, моєї, колег, однокашників. — Гнів надав її голосу якогось важкого, металевого звучання, мовби вона говорила в мегафон. — Усі ми могли бути лише глядачами на святі під назвою «велике життя Арне Албу» і захоплюватися ним, коли справи йшли добре. Якби Арне з такою ж енергією займався справами компанії, з якої прагнув зірвати оплески оточення, то, цілком імовірно, «АТ Албу» не розвалилося б, як це сталося насправді.
— М-м. А ось «Вісник підприємництва» пише, що «АТ Албу» успішне підприємство.
— «Албу» — це сімейне підприємство. Акції його на біржі не зареєстровані, і йому необов’язково надавати докладну бухгалтерську звітність. Арне створював враження, що фірма приносить прибуток, продаючи її власність. — Вона з силою загасила в попільничці недопалену і до половини сигарету. —- Кілька років тому у фірми з’явилися проблеми з ліквідністю, а Арне сам ніс відповідальність по боргах, ось він і перевів і будинок, і решту всієї власності на моє ім’я та ім’я дітей.
— М-м. Але ж покупці заплатили заправлену ціну. Тридцять мільйонів, писали в газеті.
Вігдіс гірко посміхнулася:
— Виходить, і ви купилися. Що ж, зрозуміло, красива історія — фірма продається, щоб власник міг більше займатися сім’єю. Арне на такі штучки здатний, цього в нього не відбереш. Я скажу так — у нього був вибір: або добровільно розлучитися з підприємством, або оголосити себе банкрутом.
— Ну а де ж тридцять мільйонів?
— Арне, коли захоче, може бути з біса привабливий. Люди в таких випадках легко йому вірять. Тому він чудово веде переговори, особливо у складних ситуаціях. Ось чому і банк* і постачальник якийсь час допомагали йому утримувати фірму на плаву. У права власності вступив постачальник, але в договір із ним, який мав стати актом про беззастережну капітуляцію, Арне вдалося включити два пункти. По-перше, він зберіг за собою заміський будинок, який записаний на його ім’я. А по-друге, покупець погодився вказати ціну в тридцять мільйонів. Для нього це не має значення — саме стільки заборгувало йому «АТ Албу». А ось для іміджу Албу це мало колосальне значення. Адже йому головне — обличчя зберегти. А тут замість банкрутства вдалий продаж підприємства. Не слабо, правда?
Вона відкинула голову й розреготалася. Харрі помітив невеликий шрам у неї на шиї просто під підборіддям.
— Ну а що стосовно Анни Бетсен? — поцікавився він.
— Його шльондри? — Вона поклала свої стрункі ноги одну
на іншу, пальцем прибрала з лоба пасмо волосся і втупилася байдужим поглядом в якусь цятку на стіні. Та вона для нього
просто іграшкою була. А помилка його в тому, що він дуже відкрито вихвалявся у своїй чоловічій компанії любовним зв’язком із справжньою циганкою. Але далеко не всі, хто ходив у Арне в друзях, вважали себе зобов’язаними зберігати його таємниці. Коротше кажучи, мені все стало відомо.
-Ну і?
— Я дала йому шанс. Заради дітей. Я жінка розумна, — вона подивилася на Харрі з-під важких повік. — Але він ним не скористався.
— А може, він зрозумів, що вона для нього не просто іграшка?
Вона не відповіла, тільки стиснула тонкі губи.
— У нього був кабінет або щось на зразок цього? — запитав Харрі.
Вігдіс Албу кивнула. І повела його вгору по сходах.
— Траплялося, він замикався тут до опівночі. — Вона відчинила двері в горищну кімнату з краєвидом на дахи сусідніх будинків.
— Працював?
— Сидів в Інтернеті. Він для нього немов наркотик був. Казав, що шукає інформацію про автомобілі й усе таке інше, але бог його знає.
Харрі підійшов до письмового столу і витягнув одну з шухляд:
—- Порожньо.
— Він усе забрав, що в нього у столі було. Вмістилося в пластиковому пакеті.
— І комп’ютер теж?
— Та в нього ноутбук був.
— До якого він іноді підключав свій мобільник?
Вігдіс здивовано звела брову:
— Та мені ж бо звідки знати?
— Це я просто розмірковую.
— Ще що-небудь хочете подивитися?
Харрі обернувся. Вігдіс Албу стояла у дверному отворі, спершись піднесеною над головою рукою об одвірок і взявшись іншою в бік. Його вразило відчуття дежавю.
— У мене останнє запитання, фру… Вігдіс.
— Що, невже так поспішаєте, старший інспекторе?
— Та в мене там таксометр унизу цокає. Запитання дуже просте. Як ви гадаєте, він міг її вбити?
Вона в задумливості дивилася на Харрі, злегка постукуючи каблуком по порогу. Харрі чекав.
— Коли я повідомила його, що мені все відомо про його зв’язок із цією шльондрою, він мені сказав: «Нікому не говори про це, Вігдіс». Уявляєте? Мені не можна про це розводитися! Для Арне головне, щоб усі думали, ніби ми щасливі у шлюбі, а не те, що було насправді. А відповім я тобі так, старший інспекторе: уявлення не маю, на що здатен цей чоловік. Я його не знаю.
Харрі вивудив із внутрішньої кишені візитну картку:
— Зателефонуйте мені, якщо він спробує зв’язатися з вами або якщо дізнаєтеся, де він перебуває. Відразу ж.
Вігдіс роздивлялася візитівку з легкою усмішкою на блідо-рожевих губах:
— Тільки й усього, старший інспекторе?