Харрі не відповів.
На ґанку він обернувся:
— Ви кому-небудь про це розповідали?
— Про те, що чоловік мене зраджував? Ви сповна розуму?
— Ну і добре. Я знаю, що ви жінка практична.
Вона широко всміхнулася.
— Вісімнадцять хвилин, — сказав Ейстейн. — Чорт, у мене вже жижки трястися почали.
— Ти дзвонив по моєму старому мобільному номеру, поки я був у будинку?
— Ну звичайно. Дзвінки чув, але слухавку ніхто не взяв.
— Жодного дзвінка не було. Значить, його там немає.
— Вибач, але ти про вібродзвінок чув?
— Про що, про що?
Ейстейн зобразив, що заходився в епілептичному припадку:
— Про те, про те, про вібродзвінок. Silent phone[40].
— Та мій усього крону коштував, і йе було в нього такої функції. Значить, він його із собою забрав, Ейстейне. А куди подівся синій БМВ?
— Який?
— Та він он там припаркувався, — зітхнув Харрі. — Гаразд, поїхали.
31
Maglite
— Виходить, якийсь бандит переслідує нас, тому що ти не можеш знайти вбивцю його родички? — Голос Ракелі неприємно деренчав у слухавці.
Харрі примружив очі. Халворсен вирушив до Елмера, і він залишився в кабінеті сам:
— Стисло кажучи, так. У мене з ним домовленість, і свої зобов’язання він виконав.
— І тому на нас відкрито полювання? І мені довелося зриватися з готелю з сином, якому за кілька днів належить дізнатися, дозволять йому залишитися з матір’ю чи ні? Тому, тому… — її високий плачливий голос зірвався. Харрі не перебивав її. — У чому причина, Харрі?
— Вона стара як світ. Кровна помста. Вендета.
— Але ми тут до чого?
— Я ж сказав, що ні до чого. Ви з Олегом не мета, а засіб. Ця людина вважає своїм обов’язком помститися вбивці.
— Обов’язком? — Від її викрику в Харрі ледве не луснули барабанні перетинки.
— Якщо ці люди вважають своїм обов’язком мститися,то це просто неандертальці якісь.
Він витримав паузу:
— Мене ця історія пригнічує, але зараз я нічого не можу вдіяти.
Вона не відповіла.
— Ракель?
-Що.
— Ви де?
— Позаяк ти говориш, що вони нас так легко обчислили, як же я можу сказати це по телефону?
— О’кей. Це місце надійне?
— Гадаю, так.
— Ну-ну.
У слухавці пролунав голос якогось росіянина й тут же зник, немов при настроюванні короткохвильового приймача на потрібну радіостанцію.
— Чому ти не можеш просто сказати, що ми в безпеці, Хар-рі? Скажи, що це вигадка, що вони блефують… — мовила вона благально, — ну хоч що-небудь.
Харрі зробив паузу, а потім поволі й чітко вимовив:
— Тому що тобі необхідно боятися, так, боятися, щоб робити вірні кроки.
— Які, наприклад?
Харрі важко зітхнув:
— Я все владнаю, Ракель, я все владнаю.
Харрі зателефонував Вігдіс Албу відразу, щойно Ракель поклала слухавку. Вона відповіла після першого ж дзвінка.
— Це Холе. Ви сидите біля телефону й чекаєте дзвінка, фру Албу?
— А ви як гадаєте? — запитала вона,«розтягуючи слова, і Харрі вирішив, що після того як він пішов, вона вихилила щонайменше кілька скляночок.
— Уявлення не маю. Але мені треба, щоб ви заявили про зникнення чоловіка.
— З якої статі? Я за ним не журюся, — вона сумно регот-нула.
— Гаразд, поясню: мені потрібен привід, аби оголосити його в розшук. Отже, вибирайте — або ви заявляєте про його зникнення, або я оголошую його в розшук. За звинуваченням у вбивстві.
Запанувала довга пауза.
— Я не зовсім розумію, інспекторе.
— А що тут розуміти, фру Албу? Значить, ви відмовляєтеся заявляти про зникнення чоловіка? Добре, так і запишемо.
— Почекайте! — крикнула вона. Харрі почув на іншому кінці дроту звук розбитої склянки. — Я не розумію, про що ви говорите. Адже Арне вже в розшуку.
— Так, я його розшукую. Але поки що офіційно про це не заявляв.
— Хіба? А як же троє детективів, що приїхали до мене після вашого відходу?
У Харрі мурашки пробігли по шкірі:
— Що ще за троє детективів?
— Ви що там у поліції взагалі один з одним не спілкуєтеся? Вони мене так налякали і йти не поспішали.
Харрі підвівся:
— Вони в синьому БМВ приїхали, фру Албу?
— Харрі, адже я вам говорила щодо всяких цих фру?
— Гаразд, що ви їм сказали?
— Сказала і сказала. Нічого з того, про що ми з вами говорили, як мені здається. Вони подивилися декілька фотографій і… та ні, вони загалом не грубіянили, але…
— Чому ж вони все-таки пішли?
-—Пішли?
— Вони б не пішли, якби не дізналися про те, за чим приходили. Повірте мені, фру Албу.
— Харрі, я вже втомилася нагадувати.
— Подумайте! Це дуже важливо.
— Та Господи Боже, нічого я їм не сказала, я ж говорю. Я… еге ж, я дала їм прослухати повідомлення Арне, він залишив його на автовідповідачі два дні тому. І вони пішли.
— Ви ж говорили, що не спілкувалися з ним.
— А я і не спілкувалася. Він просто залишив повідомлення, що узяв Ґреґора з собою. Так воно і є: я чула гавкіт Ґреґора.
— Звідки він дзвонив?
— А звідки мені знати?
— В усякому разі тим, що були у вас, це відомо. Ви можете прокрутити повідомлення для мене?
— Але він просто говорить…
— Будьте ласкаві, зробіть, як я кажу. Йдеться про… — Харрі спробував висловити свою думку інакше, але не знайшов інших слів, — про життя і смерть.
Харрі слабко розбирався в нюансах політики розвитку транспортної інфраструктури. Він і гадки не мав про розрахунки, згідно з якими будівництво двох тунелів у районі Вінтербро і продовження автобану допоможе позбутися пробок на трасі Е-6 на південь від Осло. Не відав він і про те, що головним аргументом на користь здійснення цього мільярдного проекту були не побажання виборців, що моталися туди й сюди з Мосса і Дрьобака, а міркування підвищення безпеки дорожнього руху. Не були йому відомі й розрахунки, якими чиновники департаменту транспорту користувалися для обґрунтування суспільної значущості проекту і в яких людське життя оцінювалося в 20,4 мільйона крон, включаючи витрати на «швидку допомогу», вимушений перерозподіл транспортних потоків, а також упущену вигоду від податкових відрахувань, що не надійшли. Через те, що він застряг у «Мерседесі» Ейстейна в пробці на Е-6, ледве просуваючись у південному напрямі, він навіть уявити собі не міг, у що сам оцінює життя Арне Албу. В усякому разі, він не знав, який буде виграш, якщо йому вдасться врятувати його. Знав тільки, що жодної можливості відшкодувати втрату, яку ризикував понести він сам, йому не випаде. Отже краще за все зовсім про це не думати.
Запис повідомлення, яке Вігдіс Албу прокрутила йому по телефону, тривав усього п’ять секунд і був інформативний лише в одному сенсі. Але цій інформації виявилося для Харрі достатньо, і містилася вона зовсім не в десяти словах, які мовив Арне Албу, перш ніж повісити слухавку: «Я взяв із собою Ґреґора. Просто хочу, щоб ти знала».
Але фоном служив не скажений гавкіт Ґреґора.
Це були пронизливі крики. Крики чайок.
Уже стемніло, коли у фарах блиснув покажчик з’їзду на Ларколлен.
Перед будинком стояв джип «Черокі», але Харрі проїхав далі до розвороту. Проте і там синього БМВ він не виявив і припаркувався просто навпроти будинку. Безглуздо намагатися проникнути всередину: він почув собачий гавкіт, ще коли опустив скло, досить далеко від вершини горба.
Харрі зрозумів, що слід було б захопити із собою зброю. Справа не в Арне Албу, він навряд чи був озброєний, оскільки не знав, що хтось загрожує його життю, а вірніше сказати, бажає його смерті. Але тепер окрім них на сцену вийшли й інші актори.
Харрі виліз із машини. Чайок не видно і не чути. Він припустив, що голос вони подають тільки вдень.
Ґреґор був прив’язаний до поручнів ґанку. Зуби його виблискували при місячному світлі, й у Харрі відразу ж знову запекла рана на потилиці. Але він змусив себе розміреним кроком підійти до пса, що заливався гавкотом.
— Пам’ятаєш мене? — прошепотів Харрі, наблизившись настільки, щоб відчути його жарке дихання. Ланцюг, на якому сидів Ґреґор, натягався. Харрі опустився навпочіпки, і, на його подив, гавкіт стих. Судячи з хрипкого дихання, пес просто знеміг. Ґреґор уткнув морду в передні лапи і зовсім замовк. Харрі поторкав ручку дверей. Вони виявилися замкненими. Він прислухався. Начебто ніхто в будинку не розмовляв. Але в кімнаті горіло світло.