— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказала Вігдіс Албу. — Спасибі, що звільнили мене від цього Сьоренсена, та ще й до будинку підкинули.
Волер усміхнувся теплою усмішкою. Він знав, що усмішка вийшла саме теплою. Багато хто говорив йому, що він схожий на Девіда Хасселхоффа в «Рятувальниках Малібу», що в нього таке ж підборіддя, така ж фігура і така ж усмішка. Він бачив «Рятувальників» і розумів, про що йдеться.
— Та ні, це мені слід вам дякувати, — сказав він.
І не схибив проти істини. За час шляху від Ларколлена він дізнався багато цікавого. Наприклад, що Харрі Холе намагався довести причетність її чоловіка до вбивства Анни Бетсен,яка — коли пам’ять йому не зраджує — якийсь час тому сама наклала на себе руки у квартирі на Соргенфрі-гате. Справу було тоді порушено й закрито, Том Волер сам констатував самогубство і написав висновок. Так чого цей йолоп Холе тепер нишпорить? Намагається помститися заклятому недругові? Невже Холе розраховує скомпрометувати його — Тома Волера, довівши, що Анну Бетсен убили? Що завгодно могло спасти на думку цьому недоумкуватому п’яниці, але Волер не розумів, навіщо Холе з такою енергією взявся за розслідування, яке у гіршому разі доведе, що Волер зробив поспішний висновок. Думка про те, що Харрі рухало просте бажання розкрити злочин, він відкинув одразу ж: тільки у кіно детективи так бездарно витрачають свій вільний час.
Але позаяк той, кого Харрі підозрював, убитий, з’явилася можливість подумати і про інші відповіді. Волер не знав, які саме, але оскільки волосся в нього на потилиці ясно дало зрозуміти, що справа ця пов’язана з Харрі Холе, в його інтересах знайти ці відповіді. І коли Вігдіс Албу запросила Тома Волера на чашку кави, він одразу ж погодився. Звичайно, його збуджувала думка про інтрижку з новоспеченою вдовою, але головне — з’явився шанс одірватися від суперника, який дихав йому в потилицю ось уже — скільки там? — вісім місяців.
Так, вісім місяців минуло відтоді, як через чергову дурість Сверре Ульсена Елен Єльтен викрила Тома Волера як головного організатора групи, що займалася доставкою контрабандної зброї в Осло. Наказавши Ульсену прибрати її, щоб перешкодити їй розголосити справу, він усвідомлював, що Холе не заспокоїться, поки не знайде її вбивцю. Тому він і поклопотався про те, щоб самому опинитися на місці злочину і застрелити підозрюваного у вбивстві з метою «самооборони» при затриманні. Ніяких доказів проти нього самого не було, та все ж часом у нього виникало неприємне відчуття, що Холе напав на слід. І що він може бути дуже небезпечний.
— У будинку стало так порожньо, коли всі роз’їхалися, — сказала Вігдіс Албу, відмикаючи вхідні двері.
— І як довго ви вже… як би це… живете сама? — запитав Волер, піднімаючись услід за нею до вітальні. Йому все так само подобалося те, що він бачив перед собою.
— Діти у моїх батьків у Нордбю. Я хотіла, щоб вони побули там, поки все вляжеться, — вона зітхнула й сіла в одне з двох глибоких крісел. — Мені треба випити. А потім подзвонити їм.
Том Волер стояв і дивився на неї. Своїми останніми словами вона все зіпсувала, і легке збудження, що виникло було, пропало. Та й вигляд у неї тепер був старшої. Можливо, тому, що почала тверезіти. Сп’яніння згладжувало її зморшки й пом’якшувало лінію рота, який тепер затвердів і став схожий на червонувату щілину.
— Сідайте, Томе. Зараз я зварю каву.
Він плюхнувся на диван, а вона вийшла на кухню.
Він розсунув ноги і побачив бліду пляму від місячних, таку ж, як на дивані в нього удома.
Спогад викликав у нього усмішку.
Спогад про Беате Льонн.
Мила, безневинна Беате Льонн, яка сиділа напроти нього за столиком в кафе і ковтала кожне його слово, мовби цукрову крихту в каві-латте, напої для маленьких дівчаток. «Здається, найголовніше — прагнути завжди бути самим собою. Найголовніше у відносинах між людьми — це чесність,™ не згодна?» З молодими дівчатами деколи важко вгадати, з яким пафосом вимовляти такі банальності, але у випадку з Беате Льонн він потрапив у десятку. І вона слухняно пішла за ним до нього додому, де він зробив нашвидкуруч напій, зовсім не схожий на дівочий.
Волер мимоволі розсміявся. Навіть наступного дня Беате Льонн думала, що зламалася через утому і незвично міцний для неї напій. А насправді все вирішило вірне дозування.
Але найкомічніше трапилося вранці, коли він увійшов до вітальні й застав її з мокрою ганчіркою перед диваном, на якому він попереднім вечором зробив її вперше, перш ніж вона позбулася залишків волі й почалася справжня забава.
— Вибач, — ледве вичавила вона із себе, мало не крізь сльози. — Мені так ніяково, я думала, у мене ці справи тільки наступного тижня почнуться.
— Та нічого, — відповів він і поплескав її по щоці. — Тим більше, ти ж зараз змиєш цю погань.
І поспішив на кухню. Там він відкрутив на повну потужність кран і кілька разів хряснув дверцями холодильника, щоб заглушити свій регіт. Поки Беате Льонн змивала з дивана пляму, залишену Ліндою. Або, можливо, Карен?
Вігдіс крикнула з кухні:
— Вам із молоком, Томе?
Голос її прозвучав важко і з натиском, як це заведено у жителів західних районів Осло. І до того ж він дізнався все, що було потрібно.
— Я тут пригадав, що в мене зустріч у місті, — сказав він і, обернувшись, побачив її у дверях із двома чашками кави в руках і величезними здивованими очима. Неначе він зацідив їй по фізіономії. Волер трішки подумав.
— Крім того, вам треба побути самій, — сказав він і підвівся, — я вас розумію, адже я говорив, що недавно сам утратив друга.
— Співчуваю, — мовила вона розгублено. — Я навіть не запитала, про кого йдеться.
— Її звали Елен. Моя колега. Вона була мені дуже дорога. — Том Волер злегка нахилив голову і подивився на Вігдіс, яка у відповідь невпевнено всміхнулася.
— Про що ви думаєте? — запитала вона.
— Може, якось заскочу подивитись, як ви тут поживаєте. — Губи його розпливлись у ще теплішій, аніж раніше, усмішці, справжній усмішці Девіда Хасселхоффа, і він подумав, який хаос настав би в світі, якби люди могли читати думки одне одного.
33
Дізосмія
Почався вечірній час пік, біля будівлі Управління поліції на Грьонланнслейрет заметушились автомобілі та службовці. Горобець сів на гілку, й останній листок зірвався з неї та пролетів повз вікна кімнати для нарад на п’ятому поверсі.
— Я промов виголошувати не вмію, — почав Б’ярне Мьоллер, і ті з присутніх, що слухали його виступи раніше, згідно закивали.
— Всі, хто мав відношення до розслідування справи Забійника, побачивши пляшку «Орега» і чотирнадцять поки що не розпакованих пластикових стаканчиків, чекали тільки закінчення його виступу.
— Перш за все я хотів би привітати всіх від імені міських зборів, мера і начальника Управління поліції за чудово виконану роботу. Адже ми, як усім вам відомо, опинилися в досить складній ситуації, оскільки йшлося про серійного грабіжника.
— А я не знав, що ще й інші були! — крикнув Іварссон, чим викликав сміх у залі. Він стояв позаду всіх, ближче до дверей, звідки міг спостерігати за поведінкою всіх присутніх.
— Ну загалом, правильно, — всміхнувся Мьоллер. — Я хочу сказати… ну ви знаєте, ми всі дуже раді, що справу цю закінчено. Але перш ніж ми вип’ємо по стаканчику шампанського і розійдемося по домівках, я хотів би особливо подякувати тому, хто відіграв головну роль…
Харрі відчув, як усі обернулися в його бік. Він ненавидів такі урочисті збіговиська. Промова шефа, у відповідь промови співробітників, блазенські подяки, весь цей банальний театр.
— Тобто Руне Іварссону, який керував слідчою бригадою. Вітаю, Руне!
Оплески.
— Може, ти скажеш декілька слів, Руне?
— Ні, дякую, — процідив Харрі крізь зуби.
— Так-так, звичайно, — сказав Іварссон. Усі присутні обернулися в його бік. — У мене, на жаль, немає такого привілею, Б’ярне, як у тебе, заявити, що я не вмію виголошувати промови на торжествах. Тому що я це вмію. — Сміх у залі посилився. — І як досвідчений оратор, що багато разів виступав на зустрічах, присвячених нашим успіхам, я не стомлюватиму вас, роздаючи похвали всім і вся. Робота в поліції — командна гра, як у спорті. Беате і Харрі заслужили честь забити переможний гол. Але ж усю комбінацію було розіграно на вищому рівні.