Том Волер потер руки — частково від крижаного вітру, що дув з боку стадіону «Бішлет», але більше всього від радості. Арешт для нього — найулюбленіша частина роботи в поліції. Він зрозумів це ще в дитинстві, коли вони з Йоакимом осінніми вечорами лежали в засідці в очікуванні паршивців із житлоко-оперативу, що унадилися красти яблука з батьківського саду. І вони з’являлися. Зазвичай групою у вісім— десять осіб. Але хоч скільки б їх було, всіх їх тут же охоплювала паніка, щойно вони з Йоакимом запалювали кишенькові ліхтарики й починали кричати в саморобні мегафони, Вони використовували той же метод, що і вовки в полюванні на північного оленя, — вибирали найслабкішого. Але якщо Тома більше всього приваблювало затримання — сам процес полювання, захоплення жертви, — то Йоаким здійснював акт покарання. Він виявляв такі творчі здібності в цій галузі, що, траплялося, Тому доводилося осаджувати його. Не тому, що він співчував цим злодюжкам, а тому, що — на відміну від Йоакима — умів зберігати холоднокровність і розраховувати наслідки скоєного. Том часто думав, що не випадково життя Йоакима склалося саме так — він уже був помічником судді міського суду першої інстанції Осло і його чекала блискуча кар’єра.
Так от, саме можливість брати участь у затриманні злочинців зіграла головну роль, коли він вирішив піти на службу в поліцію. Його батько хотів, щоб він вступив на медичний або, за його прикладом, на теологічний факультет. Адже в Тома були кращі оцінки в усій школі, тож із якої речі йому йти в поліцейські? Батько казав, що мати солідну освіту необхідно для самоствердження особи, і приводив як приклад свого старшого брата, що працював у залізній крамниці, де торгував усякими там болтами і шурупами, й ненавидів людей, бо вважав себе нижчим за них.
Том вислуховував батьківські нотації з усмішкою, знаючи, що вона виводить батька з себе. Але не самоствердження Тома турбувало батька. Йому не хотілося, щоб сусіди й однолітки розводилися на тему, що ось, мовляв, його єдиний син — «усього лише» поліцейський. Йому й на думку не могло спасти, що людина може ненавидіти людей* навіть якщо вважає себе вищою за них. Вірніше, саме тому.
Том подивився на годинний. Тринадцять хвилин на сьому. Він натиснув кнопку однієї з квартир першого поверху.
— Алло? — відповів жіночий голос.
— Це поліція, — сказав Волер. — Ви можете нам відчинити?
— Звідки я знаю, що ви з поліції?
«Пакистанка чортова», — подумав Волер і попросив її висунути ніс у вікно і переконатися, що перед воротами стоїть поліцейський автомобіль. Замок задзижчав.
— І з квартири не виходьте! — крикнув він у домофон.
Одного із співробітників він поставив на задньому дворі біля
пожежних сходів. Роздивляючись схему будинку в Інтернеті, він запам’ятав, де розташована квартира Харрі, й переконався, що чорних сходів у будинку немає.
Озброєні автоматами МРЗ, він і ще двоє з його команди піднялися по стертих дерев’яних сходинках у під’їзд. На третьому поверсі він зупинився і показав на двері, на яких відсутня — втім, в цьому і потреби особливої не було — табличка з ім’ям господаря квартири. Волер подивився на своїх колег. Вони важко дихали, але не підйом по сходах був тому провиною.
Вони наділи маски. Тепер треба діяти швидко, ефективно і рішуче. Останнє, власне, мало на увазі готовність застосувати фізичні заходи впливу, а у разі потреби — і вбити. Щоправда, таке траплялося рідко. Навіть найзатятіші злочинці зазвичай губилися, побачивши озброєних людей у масках, які вривалися до них без жодного попередження. Коротше кажучи, вони застосовували ту ж тактику, що і банківський грабіжник.
Волер привів себе в повну готовність і кивнув одному зі своїх колег, який злегка торкнувся дверей кісточками пальців. Щоб потім у протоколі можна було відзначити, що спершу вони постукали. Волер вибив стволом автомата скло в дверях, просунув руку всередину й одним рухом відімкнув замок. Увірвавшись в квартиру, він видав дикий крик. Чи то це був явний звук, чи то перший склад якогось слова озброєних людей в масках, він і сам не розібрав. Він знав тільки, що так само вони з Йоакимом кричали в той момент, коли запалювали ліхтарики.
— Це ж картопляна клепка, — здивувалася Майя, взяла тарілку і докірливо поглянула на Харрі. — А ти навіть не доторкнувся.
— Вибач, — відповів Харрі, — їсти зовсім не хочеться. Передай привіт кухареві й скажи, що він не винен. Цього разу.
Майя від душі розсміялась і попрямувала у бік кухні.
— Майє…
Вона поволі обернулася. Щось у його голосі й інтонації підказало їй, що буде далі.
— Принеси пивця, будь ласкава.
Майя пішла далі на кухню. «Це не мені вирішувати, — подумала вона. — Я всього лише офіціантка. Не мені це вирішувати».
— Що сталося, Майє? — запитав кухар, дивлячись, як вона викидає в сміттєвий бак приготовану ним страву.
— Це не моє життя, — сказала вона. — Його життя. Цього Дурня.
Телефон у кабінеті Беате тоненько запищав, і вона зняла слухавку. Спершу вона чула якісь голоси у відділенні, сміх і дзвякання келихів. Потім у слухавці пролунав голос:
— Я не перешкодив?
Лише мить вона сумнівалася: щось чуже здалось їй у його інтонації. Але дзвонити їй міг тільки він.
— Харрі?
— Чим займаєшся?
— Я… вивчаю деталі на відео в Інтернеті.
— Що, вони вивісили запис пограбування в Гренсені в мережі?
— Так-так, але…
— Мені треба дещо сказати тобі, Беате. Арне Албу…
— Чудово. Але почекай, вислухай спершу мене.
— Голос у тебе якийсь стривожений.
— А я і справді тривожусь! — Крик її немов розірвався у слухавці. Потім, уже спокійніше, вона додала: — Вони вирушили за тобою, Харрі. Я спробувала подзвонити й попередити тебе, коли вони звідси виїхали, але ніхто не відповів.
— Про що ти говориш?
— Том Волер… у нього ордер і санкція.
— Що-що? Ордер на мій арешт?
Тільки тепер Беате зрозуміла, чому його голос спершу здався їй чужим. Він був напідпитку. Вона глитнула:
— Скажи, де ти, Харрі, я приїду й заберу тебе. Тоді ми зможемо оформити добровільну явку. Я поки не знаю точно, про що йдеться, але я хочу допомогти тобі, Харрі. Я обіцяю. Харрі? Не роби дурниць, о’кей? Алло?
Вона залишилася зі слухавкою в руці й чула все ті ж далекі голоси, сміх і дзвякання келихів, а потім чийсь голос мовив:
— Це Майя у «Шрьодера».
— А де…
— Він пішов.
35
SOS
Вігдіс Албу розбудив гавкіт Ґреґора. Краплі дощу стукали по даху. Вона подивилася на годинник. Пів на восьму. Вона, напевно, задрімала. Склянка, що стояла перед нею, була порожня, будинок був порожній, і взагалі тільки суцільна порожнеча й навколо й усередині. Ні, не на це був розрахований її план.
Вона підвелася, підійшла до дверей на терасу і подивилася на Ґреґора. Він гавкав на ворота, вуха і хвіст у нього стояли сторчма. Що ж їй із ним робити? Віддати кому-небудь? Або усипити? Навіть діти не мали ніяких теплих почуттів до цього непосидючого, нервового пса. Так от, план. Вона подивилася на напівпорожню пляшку джину на скляному столику. Пора діставати наступну.
Гавкіт Ґреґора повисав у повітрі. Гав-гав! Арне казав, що нервовий гавкіт пса заспокоює, створює відчуття, що хтось тебе охороняє. І ще він казав, що собаки чують ворогів, тому що той, хто хоче тобі зла, пахне зовсім інакше, ніж друзі. Вона вирішила завтра ж подзвонити ветеринарові, їй набридло доглядати за псом, який починав гавкати щоразу, щойно вона входила до вітальні.
Вігдіс прочинила двері на терасу і прислухалася. Крізь гавкіт Ґреґора і шум дощу пролунало дзвякання дзвінка. Вона встигла провести щіткою по волоссю і стерти пляму від туші під лівим оком до того, як дверний дзвінок — подарунок батьків чоловіка на входини — зіграв звичні три такти «Месії» Генделя. Вона здогадувалася, хто це міг бути. І очікування її не обдурили. Майже.