— Так. Де Харрі?
Волер показав на червоні сліди на паркеті:
— Був тут. Зламав двері, як бачиш. Отже йому багато чого пояснювати доведеться, ти не вважаєш?
— Я запитав, де він зараз?
Волер та інший співробітник перезирнулися.
— Харрі, видно, не бажає нічого пояснювати. Коли ми прибули, пташка вже спурхнула.
— Як це? У мене склалося враження, що ви всю округу в залізне кільце взяли.
— Ми так і зробили.
— Як же йому тоді вдалося втекти?
— Ось так. -— Волер ткнув пальцем в апарат, що стояв на телефонному столику.
— Він що, через слухавку вшився? — незважаючи на кепський настрій і серйозність ситуації, Мьоллер не стримав усмішки.
— Є підстави вважати, — почав Волер, і Мьоллер відзначив, як у нього на обличчі могутньо заходили жовна в стилі Девіда Хасселхоффа, — що він викликав таксі.
Ейстейн на малій швидкості проїхав по алеї й повернув на мощену площу, що утворила півколо перед будівлею міської в’язниці Осло. Він припаркував своє таксі між двома машинами задом до порожнього парку і Грьонланнслейрет. Зробив півоберта ключем запалювання, так що мотор вимкнувся, але двірники продовжували працювати. Трохи почекав. Ні на площі, ні в парку ні душі. Він кинув погляд на будівлю Управління поліції й тільки потім смикнув ручку під кермом. Пролунало клацання, і багажник наполовину відкрився.
— Вилазь! — крикнув він і подивився у дзеркальце.
Автомобіль гойднуло. Багажник відкрився повністю і тут же
знову закрився. Потім відчинилися задні дверцята, і в машину протиснувся чоловік. Ейстейн роздивлявся промоклого до нитки, замерзлого до кісток пасажира у дзеркало.
— А портрет у тебе до неподобства хороший, Харрі.
— Дякую.
— І одягнений начебто стильно.
— Не мій розмір, зате з колекції Бйорна Борга. Позич мені свої черевики.
— Що?
— Та я там тільки повстяні капці знайшов у коридорі. Не можу ж я в них піти на зустріч із ув’язненим. Та, до речі, й куртку позич.
Ейстейн звів очі до неба і скинув із себе коротку шкіряну куртку.
— Шухеру не було, коли ти через оточення проїздив? — запитав Харрі.
— Тільки по дорозі туди. Перевіряли, чи є у мене ім’я й адреса, куди я везу ці манатки.
— Імя я побачив на дверній табличці.
— По дорозі назад вони тільки в салон заглянули і рукою махнули — проїжджай. А через півхвилини в них раптом такий базар в ефірі почався — хоч стій, хоч падай. «Усім підрозділам» і все таке інше.
— Та я ніби дещо чув. Тобі відомо, Ейстейне, що настроюватися на хвилю поліцейського радіо протизаконно?
— Ну, привіт! Настроюйся собі на здоров’я. Протизаконно слухати його. А я його майже ніколи й не слухаю.
Харрі розв’язав шнурки і через спинку крісла кинув повстяні капці Ейстейну:
— На небесах тебе винагородять. Якщо вони записали номер і прийдуть до тебе, просто розповіси, як усе було. Що тебе викликали мобільним телефоном і що пасажир наполіг на тому, щоб їхати в багажнику.
— Правда? Так вони і повірили.
— Це найправдивіші слова зі всіх, що я чув за тривалий час.
Харрі перевів дихання і натиснув на кнопку дзвінка. Взагалі-то навряд чи він сильно ризикував, але все-таки непогано б знати, з якою швидкістю розповсюджується звістка, що його оголошено в розшук. Так або інакше, а поліцейські товклися тут у будь-який час дня і ночі.
— Так? — почув він голос у домофоні.
— Старший інспектор Харрі Холе, — упевнено представився Харрі і, як він сподівався, більш-менш ясним поглядом подивився в об’єктив відеокамери над воротами. — Я до Расколя Баксхета.
— Вас немає в списку.
— Хіба? — заперечив Харрі. — Я просив Беате Льонн подзвонити вам і включити мене в список. Сьогодні ввечері о десятій. Можете запитати Расколя.
— Приймальні години закінчилися, тож, якщо вашого імені немає в списку, дзвоніть завтра в робочий час.
Харрі вирішив зайти з іншого боку:
— Як тебе звуть?
— Бойгсет. Але я не маю права…
— Послухай, Бойгсете. Йдеться про деталі важливої справи, і я не можу чекати до завтра. Адже ти чув, як машини із ввімкненими сиренами від’їжджали ввечері від Управління поліції, вірно?
— Авжеж, але…
— Отже, якщо не хочеш завтра пояснювати журналістам, куди ви поділи список із моїм ім’ям, кинь свої бюрократичні замашки і задій здоровий глузд. Тим більше що кнопка просто перед тобою, Бойгсете.
Харрі втупився в порожнє вічко відеокамери. Тисяча один, тисяча два. Замок задзижчав.
Коли Харрі ввійшов до камери, Расколь сидів на стільці.
— Дякую, що підтвердив домовленість про зустріч, — сказав Харрі й озирнувся в невеликому — чотири на два метри — приміщенні. Ліжко, стіл, дві шафки, декілька книг. Ні радіо, ні журналів, ніяких особистих речей, голі стіни.
— Вважаю за краще жити в таких умовах, — сказав Расколь, немовби у відповідь на його думки. — Загострює розум.
— А це теж розум загострить? — Харрі сів на краєчок ліжка. — Анну вбив не Арне Албу, а хтось інший. Твої люди помилились. У них на руках кров ні в чому не повинної людини, Расколе.
Харрі не був цілком упевнений, але йому здалося, що ніщо не здригнулося на скорботному й водночас кам’яному обличчі цигана. Расколь схилив голову і приклав долоні до скронь.
— Убивця надіслав мені листа по електронці, — сказав Харрі. — Як з’ясувалося, він увесь час водив мене за ніс. — Передаючи зміст листа і розповідаючи про події сьогоднішнього дня, Харрі водив рукою по картатому підодіяльнику.
Расколь слухав Харрі, не ворухнувшись, а коли той закінчив, підвів голову:
Але це означає, що і на твоїх руках кров безневинного, Спіуні.
Харрі кивнув.
— І ти прийшов сказати, що я в цьому винуватий і тому за мною боржок?
Харрі не відповів.
— Згоден, — сказав Расколь. — Тоді скажи, що я тобі винен,
Харрі перестав погладжувати підодіяльник:
— Ти винен мені три речі. По-перше, мені потрібне місце, щоб ховатися, поки до кінця не розберуся з убивством Анни.
Расколь кивнув.
— По-друге, мені потрібний ключ від квартири Анни, треба дещо там перевірити.
— Ти його отримаєш.
— Тільки не той, що з ініціалами АА, він лежить у мене вдома в шухляді телефонного столика, але туди мені поки ходу немає. І по-третє…
Харрі зупинився, і Расколь запитально подивився на нього.
—- Якщо я почую від Ракелі, що хтось хоч би косо подивиться на неї, я добровільно з’явлюся в поліцію, викладу всі карти на стіл і вкажу на тебе як на замовника вбивства Арне Албу.
Расколь по-дружньому поблажливо всміхнувся. Немов би тим самим від імені Харрі висловив співчуття про те, що було добре відоме їм обом, — ніхто ніколи не зможе довести причетність Расколя до вбивства Албу.
— Про Ракель і Олега можеш не турбуватися, Спіуні. Моя людина в Москві відкликала своїх людей одразу, щойно з Албу було покінчено. Ти б краще турбувався результатом справи у суді. Моя людина каже, що перспективи не дуже втішні. Наскільки я розумію, в сім’ї батька дитини є зв’язки.
Харрі стенув плечима.
Расколь витягнув зі столу шухляду, дістав ключ від «Тріовінга», сяючий на світлі, й простягнув його Харрі:
— Підеш прямо на станцію метро в Грьонланні. Коли спустишся по перших сходах, побачиш жінку у віконці каси біля туалетів. Даси їй п’ять крон, і вона тебе пропустить. Скажи, що прийшов Харрі, зайди в чоловічий туалет і зачинись в одній із кабінок. Як почуєш, що насвистують «Waltzing Matilda», знай, що приїхали за тобою. Щасливо, Спіунії
Дощ хльостав так сильно, що здавалося, ніби з-під асфальту били тонкі цівки душу, а якщо придивитися, в світлі ліхтарів у кінці вузької перекритої частини Софієс-гате можна було побачити невеликі райдуги. Але часу в Б’ярне Мьоллера не було. Він виліз із машини, натягнув на голову пальто і побіг через дорогу до воріт, де його очікували Іварссон, Вебер і якийсь чоловік — судячи по вигляду, пакистанець.
Мьоллер привітався зі всіма за руку. «Пакистанець» відрекомендувався: