— Алі Ніязі, сусід Харрі.
— Волер приїде, тільки-но вони закінчать у Слемдалі, — сказав Мьоллер. Що ви тут виявили?
— Боюся, це тягне на сенсацію, — відповів Іварссон, — але головне, тепер зрозуміло, яким чином ми повідомимо пресу про те, що один із наших поліцейських…
— Гей, гей! — гримнув Мьоллер. — Не поспішай. Доповідай обстановку.
Іварссон тонко посміхнувся:
— Підемо сюди.
Начальник Відділу грабежів і розбійних нападів відчинив низькі двері й по кривих кам’яних сходах почав опускатися в підвал. Решта рушили за ним. Щоб не зачіпати стелю і стіни, довгов’язому Мьоллеру довелося опустити голову. Він не любив підвали.
Голос Іварссона глухою луною відбивався від цегляних стін:
— Як тобі відомо, Холе сьогодні ввечері переслав Беате Льонн декілька отриманих ним по електронній пошті листів. За словами Холе, автор цих листів зізнається в убивстві Анни Бет-сен. Я був в Управлінні й прочитав ці послання десь із годину тому. Кажучи прямо, тексти ці незрозумілі й непереконливі, загалом, нісенітниця якась. Але в них міститься інформація, якої відправник не міг мати, якби він не був утаємничений в інтимні деталі подій того вечора, коли вбили Анну Бетсен. Хоча, згідно з цією інформацією, Холе побував того вечора в її квартирі, в той же час вона підтверджує його уявне алібі.
— Уявне? — Мьоллер знову нахилився перед черговими дверима. У самому підвалі стеля виявилася ще нижчою, і він ішов тепер, зігнувшись у три погибелі та прагнучи прогнати думки про те, що над ним височіє чотириповерхова махина на вбитих сто років тому в глинистий ґрунт дерев’яних палях. — Що ти маєш на увазі, Іварссоне? Хіба ти не сказав, що в листах міститься визнання?
— Спершу ми обшукали квартиру. Ввімкнули його комп’ютер, відкрили поштову скриньку і знайшли всі повідомлення, які він отримував. Точнісінько ті, що він переправив Беате Льонн. Це і є уявне алібі.
— Я це вже чув, — не приховуючи роздратування, зауважив Мьоллер. — У чому суть справи?
— А суть справи, природно, в тому, що ми з’ясували, хто посилав ці повідомлення на адресу Харрі Холе.
Мьоллер почув попереду якісь голоси.
— Це тут, просто за рогом, — пояснив той, що відрекомендувався сусідом Харрі.
Вони зупинилися перед однією з підвальних комірок, обгороджених металевою сіткою. Усередині комірки сиділи навпочіпки двоє чоловіків. Один із них при світлі кишенькового ліхтарика прочитував номер на задній стороні ноутбука, інший записував. Мьоллер помітив, що від розетки на стіні ведуть два дроти — один був підключений до ноутбука, а інший — до обшарпаного мобільного телефону марки «КІокіа», який, у свою чергу, був підключений до комп’ютера.
Мьоллер випростав спину, наскільки це було можливо:
— І що це все означає?
Іварссон поклав руку на плече сусіда Харрі:
— Алі каже, що заглянув у підвал через кілька днів після вбивства Анни Бетсен і тоді вперше побачив у комірці Харрі ноутбук із підключеним мобільником. Ми вже перевірили телефон.
— Ну і?
— Це телефон Холе. Зараз ми намагаємося з’ясувати, хто цей ноутбук купив. Але так чи інакше, ми відкрили ящик із вихідною кореспонденцією.
Мьоллер заплющив очі. У нього вже защеміла спина.
— І знайшли їх, — Іварссон багатозначно похитав головою, — всі листи, які, як намагається запевнити нас Харрі, посилав йому якийсь містичний убивця.
— Гм, — вимовив Мьоллер, — усе це не здорово.
— Але власне докази Вебер виявив у квартирі.
Мьоллер запитально подивився на Вебера, який із похмурим виглядом показав йому прозорий пластиковий пакетик.
— Ключ? — запитав Мьоллер. — 3 ініціалами АА?
— Знайшов у шухляді телефонного столика, — відповів Вебер. — За формою зубчиків він ідентичний ключу від квартири Анни Бетсен.
Мьоллер подивився на Вебера порожнім поглядом. У тьмяному світлі голої лампочки обличчя у всіх були такими ж блідими, як і обштукатурені стіни підвалу, і Мьоллеру здалося, ніби вони перебувають у могилі.
— Мені треба на повітря, — мовив він тихо.
37
Спіуні герман
Харрі розтулив повіки, побачив просто перед собою смішливе дівоче личко і тут же відчув, як стукає у скронях.
Знову заплющив очі, але ні сміх дівчинки, ні головний біль не зникли.
Він спробував відновити події.
Расколь, туалет на станції метро, маленький, міцно збитий чоловік у поношеному костюмі від Армані, що насвистує якусь мелодію, простягнута для потиску рука в золотих перснях, чорне волосся і довгий гострий ніготь на мізинці. «Привіт, Харрі, я твій друг Симон». І — за контрастом із ношеним костюмом — новенький блискучий «Мерседес» із водієм, з вигляду рідним братом Симона з такими ж веселими карими очима і такою ж волохатою та прикрашеною золотими перснями рукою.
У машині двоє тих, що сиділи попереду, всю дорогу базікали якоюсь сумішшю норвезької та шведської з дивними інтонаціями, які нагадували то розмову циркових артистів, то комівояжерів, то проповідників, то співачок із нічного клубу. Але говорили про дрібниці. «Добре почуваєшся, друже?» — «Паскудна погода, правда?» — «Ти чудово одягнений, мій друже. Може, махнемся?» Веселий сміх і клацання запальнички. Чи палить Харрі? Будь ласка, російські цигарки, рідкісне лайно, та зате як хвацько, розумієш? Вибух веселого сміху. Про Расколя жодним словом не обмовилися, так само як і про те, куди тримають шлях.
А шлях виявився не дуже далекий.
Минувши Музей Мунка, вони звернули й по вибоїстій дорозі виїхали до автостоянки напроти порожнього заболоченого футбольного поля. В кінці стоянки розташувалися три житлові ав-топричепи. Два нові, великі, й один старий, маленький, без коліс, який стояв на порожнистих бетонних блоках.
Двері одного з великих вагончиків відчинились, і Харрі розгледів силует жінки, із-за якої виглядали дитячі голівки, числом п’ять.
Харрі сказав, що не голодний, усів ся в кутку вагончика, спостерігаючи, як господарі вечеряють. На стіл подавала молодша з двох жінок. Вечеря пройшла швидко і без всяких церемоній. Діти поглядали на Харрі, хихикаючи і підштовхуючи одне одного. Харрі підморгував їм у відповідь і намагався вичавити із себе усмішку. Але безуспішно: до його тіла, що змерзло до кісток, помалу поверталася чутливість, що було йому не в радість, бо кожен сантиметр майже двометрового тіла почала забирати ломота. Потім Симон вручив йому дві вовняні ковдри, дружньо хлопнув по плечу і кивнув у бік маленького вагончика: «Це не «Хілтон», але там ти будеш у безпеці, мій друже».
Останнє тепло, що ще збереглось у ньому, тут же виморозило, варто було йому тільки увійти до яйцевидного вагончика, що на ділі був справжнім холодильником. Він зняв черевики Ейстейна, що виявилися принаймні на розмір меншими, ніж треба, розтер пальці на ногах і спробував зручніше розташуватися на дуже короткому ліжку. А потім іще й стягнути з себе мокрі штани — це останнє, що він запам’ятав.
— Хи-хи-хи.
Харрі знову розплющив очі. Темне личко зникло, а сміх тепер доносився з вулиці через відчинені двері, в які проник зухвалий промінь сонця, що освітлював стіну позаду нього і фотографії, що висіли на ній. Харрі підвівся на ліктях і почав їх розглядати. На одному зі знімків двоє хлоп’ят стояли обнявшись перед, як йому здалося, тим самим вагончиком, в якому він тепер перебував. Вигляд у них був дуже задоволений. Ні, навіть більш того — щасливий. Можливо, саме тому Харрі й упізнав в одному з них юного Расколя.
Харрі спустив ноги з ліжка і вирішив не звертати уваги на мігрень. Він посидів декілька секунд, намагаючись визначити, чи зможе стримати нудоту. Блювотні позиви відчувалися сильніше, ніж учора, набагато сильніше. Увечері під час вечері він ледве не запитав у господарів, чи не знайдеться у них шнапсу, і лише в останню мить утримався. Але може, шлунок його тепер легше переносить алкоголь, адже він так довго був у зав’язці?
Відповідь він отримав одразу, тільки-но вийшов із вагончика. Дітвора величезними здивованими очима дивилася, як, спершись на фаркоп автопричепа, Харрі блює на буру траву. Потім він закашлявсь, і його вивернуло ще кілька разів. Він витер губи тильною стороною долоні й, обернувшись, побачив Симона, який усміхався широкою усмішкою, ніби вважав, що краще за все починати новий день саме з процедури звільнення шлунка від випитого напередодні.