Побачивши перед собою Харрі, що сидів на сходинці, хлопець різко зупинився.
— Привіт, Альфе! — сказав Харрі й подивився на годинник. — Щось я тебе зачекався.
Хлопець утупився в нього витріщеними очима. Бліде веснянкувате обличчя обрамляло не дуже коротко підстрижене масне волосся, як у Лаєма Галлахера, що загиналося над вухами, так що Харрі навіть подумав, що перед ним не досвідчений убивця, а хлопчак, що злякався чергової прочуханки.
— Чого треба? — запитав хлопець високим дзвінким голосом.
— Щоб ти поїхав зі мною в Управління поліції.
Хлопець зреагував вмить. Він розвернувся, відштовхнувся
від поручнів і одним стрибком опинився на нижньому майданчику. «Ей!» — крикнув Харрі,’але хлопець уже зник із очей, стрибаючи через чотирип’ять сходинок, і лише гучний стукіт його каблуків луною віддавався в під’їзді.
— Гуннеруде!
У відповідь Харрі почув тільки гуркіт вхідних дверей на першому поверсі.
Він засунув руку у внутрішню кишеню і лише тут пригадав, що сигарет у нього немає. Підвівшись, він неспішним кроком попрямував униз. Тепер справа за кавалерією.
Том Волер приглушив музику, вивудив із кишені мобільник, що запищав, і приклав його до вуха. На іншому кінці чулися швидке уривчасте дихання і шум вуличного руху.
— Алло? — вимовив нарешті чоловічий голос. — Це ти? — Дзвонив Кнехт. Судячи з голосу, він був сильно наляканий.
— Що сталося, Кнехте?
— Господи, це ти! Та тут чортзна-що сталося. Ти мусиш допомогти мені. І по-швидкому.
— Нічого і нікому я не мушу. Відповідай на запитання.
— Вони нас розкрили. Лягавий сидів на сходах і очікував мене, коли я повертався додому.
Волер зупинився перед пішохідним переходом на виїзді на кільцеву дорогу. Якийсь старий нескінченно довго переходив вулицю дивними дрібними кроками.
— І чого він хотів? — запитав він.
— А ти як думаєш? Заарештувати мене, напевно.
— Так чого ж не заарештував?
— Та я як біс звідти рвонув. Злиняв у момент. Але вони за мною по п’ятах женуться. Вже три патрульні машини мимо проїхали. Ти чуєш? Вони мене візьмуть, якщо не…
— Не кричи у слухавку. А де інші поліцейські?
— Я інших не бачив, просто втік.
— Як же ти так легко ушився? Ти впевнений, що цей тип із поліції?
— Так-так. Адже це він був!
— Хто «він»?
— Харрі Холе, хто ж іще. Він днями до майстерні заходив.
— Ти мені про це не говорив.
— Майстерня з виготовлення ключів. Там поліцейські всю дорогу ошиваються.
На світлофорі зажевріло зелене світло. Волер сигналив водієві машини, що стояла перед ним.
— О’кей, потім із цим розберемося. Ти зараз де?
— Я в телефонній будці перед, ех… будівлею в’язниці, — він нервово засміявся, — і мені тут страшенно не подобається.
— У квартирі було щось, чого не мусило бути?
— Квартира чиста. Всі причандали на дачі.
— А ти? Ти теж чистий?
— Ти ж чудово знаєш, я зав’язав. Так ти приїдеш чи як? Чорт, я весь тремчу.
— Спокійно, Кнехте! — Волер прикинув, скільки йому знадобиться часу. Трюванн. Управління поліції. Центр. — Уяви собі, що це пограбування банку. Я тобі таблетку привезу.
— Я ж кажу, що в зав’язці. — Він помовчав. — А я і не знав, що ти таблетки при собі маєш, Принце.
— Завжди.
— А що у тебе?
— Mothers arms[58]. Рогіпнол. Пістолет «Єрихон», що я тобі дав, із тобою?
— Завжди.
— Чудово. Тоді слухай уважно. Зустрінемося в порту, в східній частині Пакгаузу. Я досить далеко звідти, так що дай мені сорок хвилин.
— Тїі що мелеш? Приїжджай сюди, хай йому біс! Негайно!
Волер не відповів, услухаючись в уривчасте дихання Кнехта.
— Якщо мене візьмуть, я тебе з собою потягну. Сподіваюся, це ти зрозумів, Принце? Я тебе здам, якщо мені за це поблажка вийде. Я, чорт забирай, не бажаю сидіти за тебе, якщо ти не…
— Ти ніби як запанікував, Кнехте. А нам паніка зараз ні до чого. Де у мене гарантія, що тебе не взяли і ти не влаштовуєш мені пастку, щоб і мене заразом утопити. Ти зрозумів, про що я говорю? Ти з’явишся туди один і станеш під ліхтарем, аби я тебе виразно бачив, коли приїду.
Кнехт застогнав:
— Диявол! Диявол!
-Ну?
— Гаразд-гаразд. Чудово. Тільки пігулки привези. Диявол!
— Біля Пакгаузу за сорок хвилин. Під ліхтарем.
— Тільки не спізнюйся.
— Почекай, іще дещо. Я припаркуюся подалі від тебе, і, коли крикну, ти піднімеш ствол угору, так, щоб я його виразно бачив.
— Навіщо? Ти що, параноїк?
— Можуть, скажімо так, виникнути непередбачені обставини, а я ризикувати не хочу. Отже роби, як я кажу.
Волер натиснув клавішу відбою й подивився на годинник. Увімкнув магнітолу на повну потужність. Гітари. Чудовий білий шум. Чудове відчуття білого шаленства.
Він звернув на заправку.
Б’ярне Мьоллер із несхвальним виглядом переступив поріг і озирнувся в кімнаті.
— Вельми затишно, чи не так? — запитав Вебер.
— Наш давній знайомий, як я чув?
— Альф Гуннеруд. Принаймні, квартира на його ім’я записана. Відбитків маса, скоро з’ясуємо, чи йому вони належать. Скло, — він показав на молодого чоловіка, який водив пензликом по вікну, — кращі відбитки завжди на склі залишаються.
— Якщо вже ви почали відбитки збирати, я можу припустити, що ви тут іще дещо виявили?
Вебер показав на пластиковий пакет, що лежав поряд із іншими предметами на вовняному підлоговому покритті. Мьоллер сів навпочіпки і засунув палець у діру в пакеті:
— Гм. На смак героїн. Та тут десь і півкіло буде. А це що?
— Фотографія двох дітей, особи поки не встановлені. І ключ від «Тріовінга», але в усякому разі до цього замка не підходить.
— Якщо це універсальний ключ, у «Тріовінгу» визначать власника. Цей хлопець на фото мені когось нагадує.
— Мені також.
— Веретеноподібна звивина, — мовив у нього за спиною жіночий голос.
— Фрьокен Льонн? — здивовано вигукнув Мьоллер. — А відділ пограбувань тут до чого?
— Це я отримала інформацію про те, що тут зберігаються наркотики. Я ж і попросила тебе викликати.
— Так у тебе і по наркотиках інформатори є?
— Грабіжники і наркомани — одна велика щаслива сім’я, ти ж знаєш.
— Хто навів?
— Уявлення не маю. Він подзвонив мені додому, коли я якраз уляглася. Ім’я своє не назвав і, як дізнався, що я з поліції, також не повідомив. Але дані настільки конкретні й докладні, що я взялася за справу і розбудила прокурора.
— Гм, — мовив Мьоллер. — Наркотики. Раніше судимий. Погроза знищення доказів. Дозвіл, сподіваюся, безпосередньо дістала?
— Можеш не сумніватися.
— Тільки ось трупів я тут щось не бачу, так чому мене викликали?
— Навідник мені ще дещо повідомив.
— Що ж?
— Нібито Альф Гуннеруд перебував у інтимному зв’язку з Анною Бетсен. Як коханець і штовхач. Потім вона з ним розірвала стосунки і, поки він термін відбував, зустріла іншого. Що ти про все це думаєш, Мьоллере?
Мьоллер подивився на неї.
— Я задоволений, — сказав він, але жоден мускул не здригнувся в нього на обличчі, — ти навіть уявити собі не можеш, який я задоволений.
Він усе не відривав од неї погляду, і врешті-решт їй довелось опустити очі.
— Вебер, — сказав він, — заблокуй квартиру і виклич усіх своїх людей. Доведеться багато попрацювати.
39
«Глок»
Стейн Томмесен уже два роки відсурмив опером у черговій частині Управління кримінальної поліції. Він прагнув стати си-щиком, а у мріях бачив себе слідчим. Тоді в нього буде нормований робочий день, власний кабінет, та і зарплата вища, ніж у старшого інспектора. Він уявляв собі, як, повернувшись додому зі служби, почне розповідати Тріне про цікаву справу, яку він обговорював із колегою по забійному і сам вважає неймовірно заплутаною. А поки він служив черговим за жебрацьку зарплатню і відчував смертельну втому, навіть коли йому випадала нагода поспати десять годин поспіль. Вислуховуючи докори Тріне, що не бажала вічно вести таке життя, він намагався пояснити їй, яке це — цілими днями розвозити тинейджерів із передозом по пунктах екстреної допомоги, пояснювати дрібним, що їм не варто брати приклад з батька, який б’є матір, і вислуховувати брудні образи від усіх, кому ненависна поліцейська форма. Але Тріне, звівши очі догори, пропонувала йому поміняти тему.