«Виперу» вирядили в похід. Проводи були урочисті. ОКМ настирливо підкреслювало: воно нічого не приховує, човен вирушає у звичайне плавання.
Збігали тижні, а повідомлення про човен не надходили. Спочатку це не лякало командування — в поході човен мав дотримуватися радіомовчання.
Та минули всі терміни, а «Випера» не повернулась. Пошуки не дали наслідків. І тоді оголосили, що човен загинув безвісти.
А згодом німецький рефрижератор, що плив з вантажем бананів повз ту саму базу, виловив командира «Випери». Офіцер був украй виснажений. Але якщо життя ще жевріло в ньому, то розум бідолаха втратив.
Фрегатен-капітена Ханно Брегмюллера привезли в Німеччину, де найкращі спеціалісти взялися його лікувати. Проте все було марно — хворого визнали безнадійним. Разом з його розумом було поховано таємницю загибелі «Випери».
Зрештою моряка передали в «І—W–І». Бретмюллер не мав сім'ї, родичів, і Абст міг робити з ним що завгодно…
Кан підвів голову й глянув на Абста.
— Ану лишень, поговоримо про Бретмюллера. Давно він у тебе?
Абст відімкнув шафу, дістав пачку карток, узяв потрібну.
— Фрегатен-капітена Ханно Бретмюллера привезли в лабораторію сорок вісім днів тому, — сказав він, проглянувши запис.
— Що з ним сталося?
Абст замкнув картки в сейф, підсів до гостя, задумливо потер скроні.
— Сьогодні ви неодмінно поїдете? — спитав він. — Може, заночуєте в мене?
— Але… навіщо?
— Навіть не знаю, як пояснити. — Абст почекав, зазирнув Канові в очі. — Хотілося б відкрити вам одну цікаву справу.
— Кажи!
— На це треба багато часу. Лишайтеся, шеф, не шкодуватимете. До того ж, ви добре виспитесь — повітря тут чудове, не таке, як у Берліні.
Кан замислився. Розвідник з багатообіцяючим майбутнім, медик, що вже зарекомендував себе сміливими експериментами над в'язнями, — все це дивно «синтезувалося в Абсті. Його життя минало на очах Кана, і все-таки Канові не раз спадало на думку, що він по-справжньому не знає Абста.
— Це стосується Бретмюллера? — запитав Кан.
— Так.
— Гаразд, я зостануся. Але ти доводив: він безнадійний?
— На жаль, Бретмюллера вже нічим не повернути до нормального життя. Проте мені пощастило… А втім, буде краще, якщо ми підемо до нього. Ви все побачите самі.
Фрідріх Кан знизав плечима. Він абсолютно не розумів, навіщо все це, але, добре знаючи Абста, не сумнівався, що той не турбував би шефа дрібницями.
Кан важко підвівся з крісла.
— О, не так хутко. — Абст знову відімкнув сейф, дістав велику жовту папку. — Перш ніж піти до Бретмюллера, нам варто ознайомитися з оцим. — І він поклав папку на стіл.
Кан розгорнув її й побачив акуратно підшиті аркуші, вкриті машинописним текстом. У кишеньку на внутрішньому боці обкладинки було вкладено Бретмюллерову фотокартку: вродливий, елегантний моряк стоїть перед камерою, заклавши руки за спину.
— Тут таємниця загибелі «Випери», — сказав Абст.
— Бретмюллерового човна?
— Так. У папці зізнання свідка катастрофи.
— Ти знаєш людину, що врятувалася з «Випери»?!
— Врятувався тільки Бретмюллер.
— Чиє ж це свідчення?
— Бретмюллерове.
— Здається, божевільний є і в цій кімнаті! — Кан відштовхнув ногою щипці для каміна. — Пора нарешті перейти до діла. Кажи ж, я слухаю!
— Все дуже серйозно, — спокійно почав Абст. — Вилікувати Бретмюллера не можна. Проте деколи я повертаю йому розум. Він опам'ятовується на дуже короткий час. Потім строк кінчається — він навісніє так, як ви спостерігали недавно. Ще через годину хворий стає безмовною і непритомною істотою — лежить крижем, не спроможний мізинцем ворухнути.
— І в цій папці розмова з ним?
— Розмови, — поправив Абст.
— Але як ти цього добився?
— Лаври належать не мені, — Абст повів плечем. — Ви чули про Вільгельма Лоренца?
— Військовий?
— Лікар-психіатр.
— Ні, не пригадую.
— Може, вам що-небудь скаже ім'я Манфред Закель? Спробуйте пригадати, шеф.
— Теж лікар?
— Так, лікар. Обидва — німці. Перший живе в Америці, другий має власну клініку в Берліні. Починали вони. А я тільки розвинув їхні ідеї і дещо домислив… Вибачте, шеф, може, ви спочинете і ми пізніше продовжимо розмову?