Тиша, спокій. При кожному вдиху й видиху чітко клацають респіраторні клапани — немов метроном лічить підводний час.
Отже, зроблено все, щоб Глюк (а значить і Абст) повірили, що лікар захопився новою справою, охоче йде під воду, все бере за чисту монету і ні про що не здогадується.
Але це — найлегше.
Тепер починається головне — треба затягти навчання, доки не видужає Марта. Крім того, остаточно вирішено: у найближчі хвилини він викраде респіратор.
Деякий час Карцов просувається вздовж стіни, вимережаної заглибинами та розколинами. Ось, здається, придатна щілина.
Несподівано трос, на якому висить Карцов, починає рухатися. Часті ривки — сигнал водолазові негайно виходити на поверхню.
Що сталося на майданчику? Невже доведеться відкласти задумане? Ні, не можна — невідомо, чи трапиться ще така нагода.
Мляво працюючи ластами, Карцов помалу підіймається. Одночасно він розв'язує вузол троса. Так, добре. Трос ледве тримається. Тепер дужий ривок, і все буде гаразд…
Він на поверхні.
— Возитесь! — кричить рудобородий, широкими кільцями вибираючи трос. — Лізьте хутчій!
Наполовину піднявшись з води, Карцов затримується на трапі.
Глюк бачить: учень важко дихає, рухом руки просить допомоги. Міцніше спершись ногами, Глюк тягне троса. Карцов дереться і раптом, різко відкинувшись, падає у воду.
Ривок — і Глюк з тросом у руках летить до центра майданчика.
На майданчику гомін, метушня. Вальтер, що тільки-но підігнав кран до лагуни, плигає з сидіння, поспішає до Глюка, допомагає йому підвестися.
Німці налякані: лікар, за якого вони головою відповідають перед Абстом, пішов під воду — один, без страховки!
Глюк скидає светр і пірнає. Незабаром він на поверхні.
— Погано видно! — кричить він. — Біжи по респіратор! І знову поринає.
А в цей час Карцов, влаштувавшись у розколині під водою, осторонь трапа, стежить за поверхнею лагуни. Він бачить, як двічі пірнав Глюк, як потім він зник, піднявшись по трапу. Через хвилину-другу німець спуститься вже з дихальним апаратом. Тоді від нього не сховаєшся.
Пора спливати.
Не знімаючи шолома, він одстібає респіраторні лямки. Відімкнуто аварійний замок паска, і брезентовий ремінь із свинцевими пластинами запхнуто в розколину. Тепер потрібно випустити кисень з гумового мішка, інакше респіратор спливе… Так, добре. Апарат з порожнім повітряним мішком покладено під вантажі. Та Карцов ще в шоломі. Останній вдих. З мішка висмоктано залишки кисню. До кінця перекрито вентиль і респіраторний кран. Тепер апарат може лежати у воді скільки завгодно.
Карцов оглядає розколину, фотографуючи в пам'яті свій тайник, і швидко знімає шолом.
Дужий поштовх ногами відносить його далеко вбік. Далі, ще далі від розколини, де сховано коштовний дихальний апарат з майже цілим запасом кисню…
Німці схвильовано вдивляються в мертве лікареве обличчя. Він сплив, коли його вже не ждали: на мить показався на поверхні, щось гукнув, знову поринув. Глюк кинувся за ним, наздогнав на глибині, непритомного, схопив за волосся.
Потерпілий лежить нерухомо. Глюк підставляє йому під живіт своє коліно — звичайно, лікар напився води, треба очистити шлунок, легені. Але той здригається і розплющує очі.
— Пронесло, — полегшено мурмотить рудобородий. — Ану, поклади його зручніше.
Вальтер кладе Карцова на скелю, під потилицю запихає одяг.
— Розповідайте, що з вами скоїлося? — вимагає Глюк.
— Не знаю… Впав із трапа, поринув. Мабуть, глибоко: дуже стиснуло вуха. Тут і почалося. Від страху загубив мундштук. Шукаю його. Раптом задихаюсь і не можу знайти. Нарешті зціпив зуби. Ось він, кисень! Ковтнув раз, удруге і — стоп.
— Припинилася подача? — допитується Глюк.
— Тягну на повні груди — і нічого.
— Хвилинку! Повітря на час видиху носом випускали?
— Не пам'ятаю. Здається, випускав. У шолом попала вода, я й хотів…
— Хотіли, хотіли! — Глюк сердито трясе кулаками. — Хай вам біс, дурню! Вибрали з мішка весь кисень і нічого не додали з балона. Висмоктали повітря й дивуєтесь, що нічим дихати! А клапан навіщо? Навіщо на редукторі клапан, я питаю? Пальцем його натисни — і знову повний мішок. Учиш вас, учиш…
— Розгубилися, лікарю. Вирішили, що гинете, — встряє Вальтер. — Зірвали шолом, скинули апарат, пасок з вантажами — і наверх, як заєць. Так?
— Еге ж… Мені дуже шкода.
— «Шкода!» — Вальтер хитає головою. — Втопили респіратор, а нам відповідати. Що ми скажемо шефові?
— Лагуна мілководна, і, якщо дозволите, я сам…
— Знову «сам»! — люто гримає Глюк.