— Гей, ти, стій! — наказує Глюк.
Чоловік іде далі, немовби й не чув окрику.
— Які очі у нього, Густав! — злякано шепоче радист.
Плавець втягує голову в плечі, пригинається. Ось-ось він кинеться на тих, хто заступає вихід.
Глюк підіймає пістолет. Гуркіт. Пронизливий крик.
Марта чула і постріл і крик.
Шарпнувши двері, вона вибігає в тунель, але, ступнувши кілька кроків, змушена сісти.
Довго сидить на камені, заплющивши очі й стиснувши руками горло.
Знову в тунелі шурхіт, квапливі кроки.
З півтемряви вибігає людина.
— Отто! — владно гукає Рішер, перетнувши дорогу. — Стояти, Отто!
Плавець спиняється. Його зігнуті в ліктях руки падають уздовж стегон. Піднявши підборіддя, він дивиться поверх голови дівчини.
Куди він тікав? Уривки яких спогадів та образів, що майнули в спотвореному мозку чоловіка, підняли його з нар?..
Плавець нерухомий. Тільки груди його підіймаються — судорожно, коротко, немовби йому важко дихати.
Марта кладе руку на голову божевільного. Холоднуватими пальцями масирує чоло, скроні, потилицю.
— Спокійніше, — шепоче вона, — спокійніше, Отто, іди назад і лягай спати.
Плавець обертається і біжить назад — тією ж неквапливою вовчою ходою.
Марта довго дивиться йому вслід, болісно пригадуючи те, про що тільки-но думала.
Вона втратила рідних — загинули від бомб; її сподвижників та друзів стратили фашисти; а кілька хвилин тому вбили того, хто став для Марти дорогим, єдиним… Вій знайшов її в цьому пеклі, вилікував, коли вона вже думала, що загине, вдихнув у неї енергію, волю до життя, до боротьби!
То невже ж за всі ці життя не заплатять вороги? А плавці — і за них ніхто не помститься? Якби в неї був пістолет! Але вона беззбройна. Так, рішення може бути тільки одне. Те, що вона замислила, — страшне. Проте у неї нема вибору.
Печера плавців.
Люди лежать на нарах. Деякі сидять на землі, мовчазні, нерухомі.
Щойно ввійшла Марта. За час хвороби вона одвпкла від них, і тепер їй не по собі.
Побачивши дівчину, один плавець підводиться з нар. Другий повертає до неї голову.
— Хочу їсти, — повільно каже він і ступає крок їй назустріч. — Пора вечеряти. — Він протягло зітхає. — Пора вечеряти, пора вечеряти…
Люди на нарах засовалися. Печера починає гудіти. Марта схвильована.
— Лягайте спати! — квапливо каже вона, відступаючи до дверей. — Спати, всім спати, лягайте на нари!..
Вона знає кожного, його історію, особливості організму. Тільки один незнайомий їй — широкоплечий житель півдня. У нього кучеряве чорне волосся. Він сидить у далекому кінці нар.
— Спати, лягайте спати, — повторює Рішер, і голос її тремтить, зривається.
Плавці неохоче слухаються. Та вона розуміє: це ненадовго.
Стоячи біля дверей, Марта востаннє дивиться на них. Вона все б оддала заради їхнього порятунку, все на світі!..
Дівчина довго стоїть біля виходу. У неї тремтять губи, і серце калатає так, що відбивається в скронях.
А Карцов шукає Марту.
По дорозі до спальні плавців він уже побував у її кімнаті, на камбузі, оглянув багато відгалужень тунелю. Де ж вона?
Його все більше охоплює тривога, передчуття близького лиха. Марта була на майданчику і все знає; в розпачі вона може зважитися на таке, чого вже не виправиш…
Ні на мить не забуває він також про італійця, котрий лишився сам на сам з Абстом. Щоправда, Абста зв'язано і в нього у роті кляп. Та все одно він небезпечний!
Вони зберегли Абстові життя, вирвавши з нього обіцянку врятувати плавців. Він дав слово. Але — Абстове «слово»!..
Головне зараз — видати плавцям препарат, розшукати Марту, з її допомогою знешкодити решту жителів підземелля.
Потім вони повернуться на майданчик, де чекає Пелла. Сейф відімкнуто, спостерігаючи за Абстом, італієць готує підривні заряди й респіратори. Крім того, він повинен вкрутити детонатор в одну з торпед — про всяк випадок. Все може статися…
Марта лишиться в гроті, а Карцов і Пелла, взявши заряди, подадуться розшукувати фашистські підводні човни. У цих справах Пелла великий спеціаліст. Недарма на нього полював Абст.
Такі плани.
Тільки б знайти Марту і встигнути до плавців, тільки б не спізнитися!..
Тунельний заворот. Містки перекинуто через розколину. Що це темніє на її протилежному боці? Якийсь предмет. Та Карцову не до нього.
Хутче, хутче до плавців!
Ще заворот. Ось вони, двері.
Ледве дихаючи від хвилювання, він одсуває заслінку вічка.