Опиняється в залі, викладеній знайомим кахлем. Зупиняється біля дверей, що мало не розчиняються в темряві. Нерішуче стоїть перед ними. Знизу мерехтить смужка світла.
Закарі стукає у двері Доріанові раз, потім ще й уже хоче йти геть, як раптом вони відчиняються.
Доріан дивиться на нього — ні, крізь нього — широко розплющеними, але стомленими очима. Хлопець думає, що чоловік, напевно, спав, а тоді помічає, що той одягнений, але ґудзики не застібнув і не взувся, а в руках тримає склянку зі скотчем.
— «Ти прийшла, щоб убити мене», — оголошує Доріан.
— Я… що? — перепитує Закарі, але чоловік уже веде далі свою оповідь.
— «…озвався Король Сов. “Справді?” — перепитала донька коваля».
— Ви таки добряче набралися? — перепитує хлопець, дивлячись повз Доріана на стіл з майже спорожнілою карафкою.
— «Вони завжди знаходять спосіб убити мене. І тут знайшли мене навіть уві сні». — На слові «тут» чоловік знову обертається до кімнати, а скотч повторює його рух з півсекундною затримкою та переливається через вінця.
Закарі слухає, як Доріан розповідає історію далі (почасти йому, а почасти цілій кімнаті). Розгорнуті «Передбачення і перекази» лежать на столі поряд з налитим скотчем. Хлопець глипає на книжку й бачить, що вона розгорнута на історії про три мечі; на малюнку — сова, вона сидить на книжковому стосі на пеньку — вулик ілюстратор проігнорував.
— «Новий король прийде на моє місце, — озивається Доріан, який стоїть позаду нього. — Підходь ближче. Це твій намір».
Він простягає вперед руку зі склянкою, а Закарі, скориставшись нагодою, забирає в нього скотч і ставить на стіл подалі від лиха.
Хлопець потайки мріяв, щоб Доріан розповів йому ще якусь історію, але уявляв це геть не так. Він стоїть, дивиться і слухає про відтяту голову сови та про корону, що розчинилася, і попри химерність оповіді та стан оповідача все це здається правдою, усе здається реалістичнішим, ніж тоді, коли він читав ті самі слова в книжці. Наче колись це насправді було.
— «Потім вона прокинулася в кріслі біля каміна в бібліотеці».
Доріан cтавить у реченні крапку, важко опускаючись у крісло біля каміна. Голову відкидає на спинку, очі заплющує і так завмирає.
Закарі ступає крок уперед, щоб перевірити, чи все гаразд, та, щойно він опиняється біля крісла, Доріан нахиляється вперед і веде далі, наче й не уривав оповіді.
— «Над полицею… — Він указує на книжкову полицю позаду хлопця. Той обертається, сподіваючись побачити сову, і він її бачить. Посеред книжок стоїть маленька картина із совою, над головою якої зависла золота корона. — І він залишився з дівчиною до останнього її дня», — шепоче у вухо Закарі чоловік, перш ніж відкинутися на кріслі.
Навіть напідпитку він чудовий оповідач.
— А хто такий Король Сов? Ну, якщо серйозно? — цікавиться Закарі, витримавши паузу після розповіді.
— Чш-ш-ш, — озивається Доріан, підіймаючи руку до хлопцевого рота, щоб змусити його замовкнути. — Поки ми не можемо цього знати. Коли дізнаємося, це означатиме, що історія дійшла кінця.
Його пальці на мить зависають у Закарі на вустах, а потім рука падає, і ця мить пахне скотчем, потом і перегорнутими сторінками.
Доріан опускає голову на високу спинку крісла — час п’яних нічних історій вичерпано.
Зрозумівши натяк, Закарі йде, однак зупиняється біля столу й бере трохи недопиту склянку скотчу. Він випиває вміст для того, щоб цього не вчинив, прокинувшись, Доріан, адже йому, мабуть, і так уже досить, та до того ж йому ще хочеться відчути той смак, який відчував чоловік. М’який, димний і з ноткою меланхолії.
Хлопець якомога тихіше причиняє за собою двері, щоб не розбудити Доріана, хай собі дивиться сни в кріслі біля вогню, у своєму куточку цієї не зовсім бібліотеки, та ще й в оточенні котів, які пильнують його.
Закарі не певен, куди саме йде, хай навіть і визначив пункт призначення чи принаймні зробив це, вийшовши зі своєї кімнати. Скільки часу відтоді минуло? Час оповіді сплутав його відчуття справжнього часу. Очевидно, йому потрібне товариство.
Коли він опиняється в Серці, там темніше, ніж було до цього: працює лише кілька лампочок у різних люстрах.
Двері до кабінету Хранителя розчахнуті навстіж. У затемнене Серце звідти сотається світло.
Закарі чує голоси зсередини, і в нього в голові ворушиться думка, що досі він ніколи не чув ніяких розмов у цьому місці й навіть не підозрював, що хтось може підслухати його, хай і знав про зручні куточки й усілякі закапелки, що могли прислужитися любителям розвісити вуха.
Хлопець підходить ближче, адже однаково прямував туди, і замислюється, чи ненавмисне розвішування вух теж можна вважати підслуховуванням.