— Це не спрацює. — Голос Хранителя звучить низько, і щось у ньому змінилося. Утратив свій офіційний відтінок, який зберігав для всіх розмов із Закарі.
— Ти цього не знаєш, — озивається голос Мірабель.
— А тобі відомо щось інше? — перепитує її Хранитель.
— У нього є книжка, — відповідає дівчина, а чоловік каже ще щось, але Закарі не розбирає слів.
Він ступає крок до кабінету, ховаючись у затінку й тепер уважно прислухаючись. Хлопець бачить лише частину кімнати — кілька полиць із книжками, кутик столу, хвіст рудого кота. Промені ламп помережані тінями, тож простір змінює колір з темного на світлий і навпаки. Закарі знову чує голос Хранителя.
— Тобі не слід було туди йти, — каже він. — Не слід було вплутувати Аллеґру…
— Аллеґра вже була вплутана, — уриває його Мірабель. — Вона вплуталася ще тоді, коли стала зачиняти двері, а разом з ними руйнувати можливості. Ми так близько до…
— Тим паче не слід було провокувати її.
— Іншого виходу не було. Ми потребували його, ми потребували того. — Закарі бачить, як рухається рука Мірабель, указуючи на щось із протилежного боку кімнати, але не знає, на що саме. — І книжка повернулася. А ти вже здався, чи не так?
Зависає така тривала пауза, що Закарі замислюється, чи нема в кабінеті ще одних дверей, крізь які дівчина могла вийти, але голос Хранителя знову порушує мовчання — тон змінився, тепер слова лунають тихіше:
— Я не хочу знову втратити тебе.
Здивований Закарі посувається, і фрагмент видимої кімнати змінюється. Хлопець бачить вигин спини Мірабель, яка сидить на кутку столу, дивлячись у протилежний бік. Хранитель стоїть, його рука тягнеться вперед, торкається дівочої шиї та плеча, ковзає рукавом сукні, коли він підходить ближче й притуляється губами до щойно оголеної шкіри.
— Можливо, цього разу буде інакше, — м’яко озивається Мірабель.
Рудий кіт нявчить у напрямку дверей, тож Закарі відвертається й поспішає до найближчого коридору, не зупиняючись, аж поки не переконується, що ніхто не йде назирці. Він дивується, як легко проґавити навіть те, що відбувається простісінько в тебе перед носом.
Хлопець повертає, озирається через плече й бачить посеред коридору свого персидського друга зі сплющеною мордочкою.
— Хочеш скласти мені компанію? — запитує Закарі, і його слова звучать сумно. Якась частина його хоче повернутися до свого ліжка, друга мріє скрутитися калачиком у кріслі біля Доріана, а третя взагалі не знає, чого йому насправді хочеться.
Персидський кіт потягується, підходить і зупиняється біля хлопцевих ніг. Вичікувально дивиться на Закарі.
— Гаразд, — каже той, і вони разом прокладають собі звивистий шлях коридорами й кімнатами, заповненими історіями інших людей, аж поки не опиняються в садку зі скульптурами. — Здається, я збагнув, — повідомляє Закарі коту.
Той не відповідає, уважно розглядаючи скульптуру лисиці, завбільшки як він сам, що застигла в стрибку й замітає своїми численними хвостами землю.
Закарі звертає увагу на іншу скульптуру.
Він зупиняється перед жінкою, яка сидить серед незліченних бджіл, і думає, хто автор. Розмірковує, у скількох закапелках цього місця побували її бджоли, заховавшись у чиїхось кишенях або допомагаючи котам у мандрах.
Замислюється, чи дивився хтось колись на неї з думкою, що їй хочеться потримати в розгорнутих долонях щось інше, а не книжку.
Закарі кладе золотий ключ із намиста Мірабель у її праву руку.
А пластиковий ключ-картку з готелю — у ліву. Нічого не відбувається.
Хлопець зітхає.
Він саме збирається запитати котика, чи не голодний той і чи таке вже суворе правило «Не годувати котів», як зненацька здіймається дзижчання.
Воно лунає зсередини статуї. Дзижчання й гудіння.
Кам’яні пальці жінки починають ворушитися, стискаючись довкола ключа. Одна бджілка падає з руки на підлогу.
Чується поскрипування, а тоді важкий металевий гуркіт, однак статуя, затиснувши ключ у руках, більше не рухається.
Закарі простягає руку й торкається її кисті. Жінка стискає кулак навколо ключа, наче її так і вирізьбили.
Більше нічого не змінилося, але він чув шум. Хлопець обходить навколо статуї.
Спинка кам’яного стільця втягнулася в підлогу. Статуя всередині порожниста.
А під нею — сходи.
І біля підніжжя горить світло.
Закарі озирається на кота, що сидить поряд із застиглою в повітрі мармуровою лисицею, яку обвивають її численні хвости. Єдиний хвіст, що смикається, належить котові.
Кіт нявчить на нього.
Можливо, усі моменти значущі.
Десь.
Закарі Езра Роулінз заходить усередину Королеви Бджіл і спускається далі, углиб.