«Хтось або щось, — думає він, — має бути тут». Закарі заплющує очі, опановує себе й далі досліджує кімнату. Починає з її «мешканців». Спершу думає, що вони муміфіковані, але, підійшовши ближче, бачить, що смужки тканини навколо їхніх тіл укриті текстами. Більшість висохла й розклалася разом зі своїми володарями, але деякі можна прочитати.
Співає собі під ніс, коли думає, що ніхто її не чує.
Перечитує одні й ті самі книжки, аж поки не зрідниться з ними.
Ходить залами босоніж, тихенько, як кіт.
Усміхається так легко й часто, наче цілий світ дарує йому задоволення.
Вони загорнуті в спогади. Спогади про те, ким вони були за життя. Закарі читає все, що можливо прочитати, не торкаючись до них. Речення, що розплутуються, і думки, що з’являються в променях світла.
«Він більше не хотів бути тут», — повідомляє одна смужка з текстом, обгорнута навколо зап’ястя, яке тепер доречніше називати кісткою, і Закарі замислюється, чи означає це саме те, про що він подумав. В одній з ніш стоїть урна. У ній немає спогадів. Інші теж порожні. Закарі береться розглядати решту кімнати. На деяких колонах вирізьблені зубчасті орнаменти, похилі поверхні здаються п’єдесталами для ламп. На одному підвищенні лежить книжка. На вигляд вона надзвичайно стара. Палітурки нема — це просто сяк-так з’єднані сторінки. Закарі якомога обережніше бере книжку. Пергамент розсипається в його руках на шматки, падаючи клаптиками на підвищення. Закарі зітхає, і дихання кидає на підвищення біля його ніг ще кілька клаптиків. Хлопець намагається не надто засмучуватися через це. Можливо, книжка, як і люди навколо неї, уже покинула цей світ. Він опускає погляд, дивлячись, як те, що було книжкою, опадає до його ніг, і намагається прочитати щось, але це просто незрозумілі клаптики. Розбирає лиш одне-єдине слово:
Привіт
Закарі кліпає й дивиться на інший клаптик паперу.
сину
Він тягнеться до наступного шматочка, доволі великого, щоб підняти його, не пошкодивши.
віщ
Папірець розпадається в його пальцях на порох, але слова, що зникли в нього на очах, закарбовуються на сітківці. Хлопець кидає погляд на наступний крихкий шматок древнього паперу, хоча вже й так знає, що там буде написано.
ун
ки
Закарі заплющує очі, прислухається до голосу в голові, який зазвичай запевняє, що все це не насправді, але зараз той мовчить. Голос знає, що це справді відбувається, і хлопець теж це знає. Розплющує очі. Нахиляється й ретельно розглядає фрагменти розсипаної на порох книжки, зосереджуючись на першому клаптику з текстом, який знаходить, а потім на другому, третьому й далі.
є три
загублених у часі
речі
Закарі шукає, а книжка й далі розсипається. Єдине, що йому вдається розібрати, — окремі слова.
меч
книжка
чоловік
Щойно він знаходить їх, як слова одразу зникають, аж поки серед пороху не залишається лише два шматочки паперу.
знайди
чоловіка
Закарі далі шукає в купі розсипаного паперу додаткові підказки, але сеанс бібліомантії завершився. Книжка, яка тепер навіть формою не нагадує книжку, більше нічого не може йому сказати.
Хлопець змахує з рук порох від пророчих аркушів. «Знайди чоловіка». Він думає про загубленого в часі чоловіка зі сторінок «Солодких мук». Закарі й гадки не має про те, як знайти когось загубленого в часі за наказом привидів колишніх книжок. Він дивиться на тіла, які не завдають собі клопоту витріщатися на нього навзаєм, їхні витрішки давно минулися. Закарі бере лампу з постамента, і решта вогнів теж згасає. Хлопець виходить з дверей, затримуючись на мить, щоб вийняти ключ із замка. Двері з гуркотом зачиняються. На зворотному шляху зала здається довшою. Закарі вішає ключ на гачок і ставить лампу туди, де взяв. Вона опускається на полицю — світло з протилежного боку зали гасне. Закарі оглядає його.
Зала зникає в темряві, але промені від лампи вихоплюють у затінку якусь постать, хтось стоїть у її центрі, пильно дивлячись на нього. Закарі кліпає — постать зникає.
Він збігає нагору крихкими сходами, не наважуючись озирнутися, і мало не падає, спіткнувшись об персидського кота, який терпляче чекає його нагорі.
Паперова зірочка з погнутим кутиком
Нічне жахіття номер 113:
Я сиджу в дуже великому кріслі й не можу з нього підвестися. Мої руки прив’язані до билець, а кисті зникли. Навколо стоять люди без облич і годують мене клаптиками паперу з усім, що я мала написати на них, але жоден не питає мене, хто я така.