Закарі Езра Роулінз уже на півдорозі до ліфта, на півдорозі до повернення до Вермонту, до свого університету, до дипломної роботи й нормального життя, на півдорозі до того, щоб забути, що все це колись відбувалося. Гей, може, він прихопить із собою кота й одного дня переконає себе, що весь дивокрай підземної бібліотеки був майстерно вигаданою легендою на пояснення того, звідки взявся кіт. Він її розповідав собі так часто, що сам почав у неї вірити, хоча кіт був просто бездомною твариною з приплюснутою мордочкою, і він пішов за ним додому, хай би де був цей дім.
А тоді хлопець згадує, що двері, крізь які він востаннє увійшов у підвал «Клубу колекціонерів», згоріли й, найімовірніше, зиску з них не буде жодного.
Тож на півдорозі до ліфта з котом на хвості Закарі розвертається і прямує до своєї кімнати.
У центрі його дверей хтось причепив записку на клейкому папірці — аркушику якогось приглушено синього відтінку, а не традиційного жовтого. Маленькими охайними літерами на ньому написано: «Ти дістав усе, що тобі потрібно знати».
Закарі знімає записку з дверей і перевертає її, але на звороті нема нічого. Коли хлопець заходить до кімнати, де потріскує і чекає на нього вогонь у каміні, то перечитує записку знову, не вірячи тому, про що в ній ідеться.
Кіт заходить за ним усередину. Закарі зачиняє двері.
Приклеює записку до рами картини з кроликами-піратами.
Дивиться на свої зап’ястя.
Йому більше не хочеться залишатися тут.
Хлопець намагається пригадати, коли востаннє розмовляв з кимось, хто не був би котом. Невже п’яний Доріан розповів йому свою історію кілька годин тому? І чи відбувалося це взагалі? Він більше не певен у тому.
Мабуть, утомився. Яка різниця між утомою й сонливістю? Закарі натягає піжаму й сідає навпроти вогнища. Персидський кіт згортається клубочком на ліжку біля ніг, потроху заспокоюючи хлопця. Увесь цей затишок не повинен здаватися таким незатишним.
Закарі вдивляється у вогонь, пригадуючи, як пильно дивилася на нього постать у затінку коридору, у місці, де не було нічого, крім мертвих тіл.
«Може, твій мозок дурить тебе», — підказує голос у голові.
— Я гадав, що ти — мій мозок, — промовляє Закарі, і кіт на ліжку вовтузиться, потягується, а потім умощується знову.
Голос у голові не відповідає.
У Закарі несподівано виникає непоборне бажання поговорити з кимось, але водночас йому не хочеться виходити з кімнати. Він думає, що б такого написати Кет, адже дівчина зазвичай відгукується будь-якої години дня і ночі, але не знає, що саме написати. «Здоров, Кет. Застряг у темниці підземної бібліотеки. Як там сніг?»
Хлопець знаходить свій телефон, і той навіть частково заряджений — не так, як мав би бути, зважаючи на те, скільки часу він просидів під’єднаним до розетки, але досить, щоб увімкнутися.
Світлина з вечірки в «Алґонкіні», яку він зберіг, нікуди не поділася, і тепер очевидно, що жінка в масці — це Мірабель, а чоловік, який з нею розмовляв, — Доріан. Закарі замислюється, про що вони шепотілися минулого року, і не може визначитися, хоче він це знати чи ні. Пропущених дзвінків немає, але є три текстових повідомлення. Фотографія готового шарфа від Кет, нагадування від мами, що незабаром на них чекає ретроградний Меркурій, і чотири слова з невідомого номера: «Ходіть обережно, містере Роулінз».
Закарі вимикає телефон. Однаково тут унизу немає мережі.
Він іде до стола, бере ручку й шкрябає на картці два слова: «Привіт, Кухне».
Кладе записку в кухонний ліфт і відсилає його. Він майже переконав себе, що Кухня, і вкриті історіями тіла, і саме це місце, і Мірабель, і Доріан, і кімната, у якій він стоїть, і його піжама — усе це фрагменти його вигадок, аж раптом лунає дзвоник. «Привіт, містере Роулінз. Чим ми можемо вам допомогти?»
Закарі довго думає, перш ніж написати відповідь. «Це все справжнє?» — пише він. Фраза здається дуже туманною, але він однаково надсилає.
За мить кухонний ліфт дзеленчить, і всередині поряд з іншою карткою стоїть горнятко, над яким звивається пара, а ще тарілка зі срібним ковпаком.
Закарі читає записку: «Звісно, справжнє, містере Роулінз. Сподіваємося, незабаром ви почуватиметеся краще».
У горнятку тепле кокосове молоко з куркумою, чорним перцем та медом. Під срібним ковпаком шість маленьких, прикрашених досконалою глазур’ю капкейків.
«Дякую, Кухне», — пише Закарі.
Він бере горнятко й капкейки та знову сідає перед каміном. Кіт потягується і влаштовується біля нього, принюхуючись до солодощів і злизуючи з хлопцевих пальців глазур.