— Як гадаєш, тут були сирени? — запитує Доріан просто над вухом Закарі. — Це вони своїми співами влаштували морякам кораблетрощу?
Закарі заплющує очі, намагаючись уявити цей корабель у морі. Він повертає телескоп, очікуючи, що Доріан стоїть поруч, але той уже рушив далі коридором.
— Можна у вас дещо запитати? — наздогнавши його, озивається хлопець.
— Звичайно.
— Чому ви допомогли мені там, у Нью-Йорку? — Це те, чого Закарі ніяк не міг збагнути. Йому здавалося, що тут приховане ще щось, а не саме лише бажання повернути книжку.
— Тому що захотів, — відгукується на запитання чоловік. — Я чималу частину життя згаяв на те, що від мене хотіли інші, а не на те, чого я сам хотів, і тепер намагаюся це змінити. Вирішувати, керуючись імпульсом. Не носити черевиків. Це жахливо бадьорить.
За кілька поворотів коридор з вітражними історіями приводить їх до кімнати Закарі. Хлопець хоче відчинити двері, але вони замкнені. Він забув, що сам замкнув їх, і тепер дістає з-під светра ключ.
— Ти досі носиш його, — помічає Доріан, дивлячись на срібний меч, і Закарі не знає, як відповісти, крім жахливо очевидної згоди, що так, він досі носить його й лише зрідка знімає, але, відчинивши двері, одразу відволікається на обурені верески персидського кота, якого випадково зачинив усередині.
— Ой, вибач, — перепрошує він. Кіт не відповідає, протискається йому між ніг і прямує собі кудись коридором.
— Як довго він тут просидів? — цікавиться Доріан.
— Кілька годин, — припускає Закарі.
— Ну, принаймні тут йому було зручно, — заспокоює хлопця чоловік, оглядаючи кімнату.
Бачить картину над камінною полицею. Вона скидається на класичний пейзаж з парусними кораблями, лиховісними хмарами та брижистими хвилями — усе здається цілковито реалістичним, окрім піратів-кроликів.
— Як гадаєш, це збіг? — запитує Доріан. — Дівчинка, що вдавала кролика та знала художника, і картини з кроликами?
— Думаєте, художник намалював їх для Елінор?
— Мені це здається вірогідним, — не приховує Доріан. — Тут, очевидно, є історія.
— Здається, тут є безліч історій, — відгукується Закарі.
Він опускає торбу, і пляшка з вином дзенькає об камінь. Хлопець виймає її, витирає пил з ліхтаря і ключів на етикетці, розмірковуючи, хто налив у неї вино та скільки вона пролежала в підвалі, чекаючи, поки її відкоркують. Чому б не зараз? Закарі дивиться на закорковану пляшку й супиться.
— Не засуджуйте мене, — звертається він до Доріана, беручи зі столу ручку та проштовхуючи нею корок усередину (цим трюком він користувався безліч разів, коли в студентські роки не мав відповідного кухонного приладдя).
— Ми могли знайти де-небудь штопор, — зауважує чоловік, спостерігаючи за неелегантним процесом.
— Ви вже були дещо здивовані моїми схильностями до імпровізації, — відповідає Закарі, підіймаючи успішно відкорковану пляшку.
Він відпиває великий ковток вина, а Доріан сміється. Вино смакувало б краще з карафки і, мабуть, келихів, але й без того одразу відчутний його багатий, запашний і чудовий смак. Якийсь осяйний, як ліхтар на етикетці. На щастя, вино не шепоче віршів чи історій на язиці або в голові, але його смак старіший за історії. Нагадує про міфи.
Закарі пропонує пляшку Доріанові, і той бере, на мить затримавши свої пальці на хлопцевих.
— Ти повернувся через мене, чи не так? — раптово запитує Доріан. — Перепрошую, що не згадав про це раніше, усе досі трохи в тумані.
— Здебільшого через Мірабель, — зізнається хлопець. — Я став її спільником, а потім мене прив’язали до стільця та отруїли. Тепер усе здається таким далеким, хоча відбувалося геть недавно. Тепер мені вже краще.
— Дякую, — каже Доріан. — Ти не мусив цього чинити. Ти мені нічого не був винен, і я… дякую. Мені здавалося, що вже ніколи не прийду до тями, а натомість прийшов до тями тут.
— Пусте, — відповідає Закарі, однак відчуває, що слід сказати більше.
— Як давно це було? — запитує чоловік. — Чотири дні тому? П’ять? Тиждень. Як на мене, то минуло ще більше часу.
Закарі дивиться на нього, не знаходячи слів для точної відповіді. Міг минути тиждень або ціле життя, а може, одна-єдина мить. Він думає: «Мені здається, наче я знав тебе завжди». Але вголос хлопець цього не каже.
— Де ти його взяв? — запитує Доріан, сьорбаючи вино з пляшки.
— У пивниці. У затильній частині бальної зали, де колись було Беззоряне море.
Чоловік дивиться на Закарі з тисячею запитань в очах, але замість того, щоб озвучити їх, відпиває ще один великий ковток і віддає йому пляшку.