— Це, мабуть, було щось надзвичайне в давні часи, — каже він.
— А чому люди приходили сюди? — цікавиться Закарі й відпиває ще один ковток вина з присмаком міфів, перш ніж передати пляшку Доріанові.
Він сам не знає, паморочиться в його голові й шаленіє пульс від вина чи від того, що пальці цього чоловіка торкаються його руки.
— Гадаю, люди приходили сюди з тієї самої причини, що й ми, — припускає Доріан. — У пошуках чогось. Навіть якщо нам невідомо, що саме це було. Чогось більшого. Чогось дивовижного. Якогось рідного місця. Ми опинилися тут, щоб мандрувати історіями інших людей у пошуках своєї. За пошуки! — проголошує він, салютуючи Закарі пляшкою.
— За знахідки, — озивається хлопець, повторюючи жест, щойно Доріан віддає йому пляшку.
— Мені справді подобається те, що ти прочитав мою книжку, — зізнається чоловік. — Дякую, що допоміг повернути її.
— Прошу.
— Дивно, чи не так? Любити книжку? Коли слова на сторінках стають такими дорогоцінними, що здаються частинами власної історії, адже саме так і є. Як чудово, що хтось нарешті прочитав історії, котрі я знаю так близько. Яка тобі найбільше сподобалася?
Закарі розмірковує над відповіддю, водночас обдумуючи, який саме зміст криється в слові «близько». Він згадує історії, у голові виникають фрагменти образів, коли починає розглядати їх як звичайні історії, а не намагається розбити на шматки в пошуках таємниць. Він дивиться на пляшку в руках з ліхтарем і ключами, думаючи про провидців у шинках і розпиті пляшки в засипаних снігом готелях.
— Не знаю. Мені сподобалася та, що з мечами. Чимало було якихось сумних. Найпевніше, моя улюблена — історія про власника готелю і Місяцівну, але я б хотів… — Закарі замовкає, не певний, чого саме хотів би від цієї історії. Більшого, мабуть. Він віддає пляшку Доріанові.
— Хотів би щасливішого кінця?
— Ні… Не обов’язково. Я хотів би довшої історії. Хотів би дізнатися, що трапилося потім, хотів би, щоб Місяцівна знайшла можливість повернутися, навіть якщо не залишилася тоді. Усі ці історії здаються уривками якихось більших історій. Наче між рядками залишається значно більше подій.
Доріан задумливо киває.
— Це шафа? — запитує він, показуючи рукою на меблі з протилежного боку кімнати.
— Так, — озивається Закарі, відволікаючись на те, щоб підтвердити очевидне.
— Ти її перевіряв?
— Яким способом? — перепитує хлопець, але помічає, як Доріанові брови недовірливо повзуть угору. — Ой. Ой, ні, не перевіряв.
Закарі думає, що це єдиний годящий гардероб з усіх, які в нього були, і, не виходячи значний час із шафи в буквальному й переносному значенні, він сам не може повірити, що досі не перевірив, чи це, бува, не двері до Нарнії.
Доріан віддає йому пляшку з вином і йде до шафи.
— Я сам ніколи не був визначним прихильником Нарнії, — зізнається він, торкаючись пальцями вирізьблених дерев’яних дверцят. — Як на мій смак, забагато незавуальованої алегорії. Утім, є в ній певний романтизм. Сніг. Сатир з джентльменськими манерами.
Доріан відчиняє двері й усміхається, але Закарі не знає чому.
Чоловік простягає руку й повільно, обережно розсуває рядки вішалок з льоном і кашеміром. Радше відтягує рух, ніж негайно перевіряє задню стінку шафи. Дає собі вдосталь часу.
«Йому навіть не потрібні слова, щоб розповісти історію», — зауважує голос десь у голові Закарі, і хлопцеві зненацька неймовірно хочеться просто зараз опинитися всередині светра, якого Доріан торкається рукою. Ця думка так відволікає його, що він не відразу помічає, як чоловік ступає у глиб шафи та зникає.
Паперова зірочка, яку так спотворили обставини й час, що важко впізнати в ній зірочку
Чоловік, якого нещодавно знайшли серед часової бурі в коридорі, знову віднаходить свій шлях у часі.
Повалений канделябр — незвична річ. Аколіти цінують їх, вони знають, коли полум’я може згаснути. У них є свої методи запобігання прикрощам.
Аколіти не можуть передбачити дії чоловіка, який загубився в часі. Вони не знають, де й коли він з’явиться. І коли він з’являється, поряд у просторі й часі нікого з них немає.
Аколітів тепер не так багато, як було колись, і їх більше цікавлять інші речі.
Вогонь спочатку тремтить, а потім займається, обертаючи книги з полиць на закручені папірчики й залишаючи від свічок лише калюжки розтопленого воску.
Він проривається коридорами, накриваючи все, як море, на своєму шляху.
Він знаходить кімнату з ляльковим будиночком і заявляє свої права на неї, перетворюючи цілий усесвіт на полум’я.