Ляльки бачать лише яскравий спалах, а потім усе зникає.
Закарі Езра Роулінз глипає на шафу, у якій висять лише светри, лляні сорочки та штани, і знову починає сумніватися у своєму здоровому глузді.
— Доріане? — гукає він. Певно, чоловік заховався десь у темряві, зіщулився під одягом, як неодноразово робив він сам, однісінький, маленький і всіма забутий.
Закарі просуває руку між светрами й сорочками, дивуючись, чому вважає темряву просто темрявою в місці, де все виявляється значно більшим, ніж здається, — його пальці замість твердого дерева намацують порожнечу.
Хлопець сміється, але звук застрягає в горлі. Закарі заходить усередину шафи, простягає руку ще далі й виявляє, що на місці стінки порожнеча, а ще далі його пальці мали б торкнутися стіни.
Він ступає крок, потім ще один, кашемір торкається його спини. Світло з кімнати швидко згасає. Хлопець відводить руку вбік і наштовхується на злегка вигнутий твердий камінь. Можливо, це тунель.
Закарі прямує далі. Він намацує собі шлях у темряві, аж раптом чиясь рука хапає його за кисть.
— Подивімося, куди веде цей шлях? — шепоче йому у вухо Доріан.
Закарі хапається за його руку, і вони, тісно переплетені, ідуть тунелем, що повертає, приводячи їх до іншої кімнати.
Вона освітлена свічкою, установленою перед свічадом так, що її вогник двоїться.
— Не думаю, що це Нарнія, — зауважує Доріан.
Закарі дає змогу очам призвичаїтися до темряви. Чоловік має рацію: це не Нарнія, а кімната з безліччю дверей.
На всіх дверях вирізьблені картини. Закарі підходить до найближчих, випустивши з долоні Доріанову руку та шкодуючи про це, але не може перебороти цікавість.
На дверях зображена дівчинка з ліхтарем на тлі темного неба, з якого на неї верещать, сичать і намагаються її вхопити кігтями якісь крилаті створіння.
— Не відчинятимемо ці, — каже хлопець.
— Згода, — відгукується Доріан, озираючись через плече.
Вони йдуть від одних дверей до других. Ось вирізьблене місто їжачиться вигнутими баштами. А там острів під залитим місячним світлом небом.
На одних дверях зображена постать за ґратами, що тягнеться до іншої в окремій клітці, і це нагадує Закарі про пірата в підземеллі. Хлопець хоче відчинити їх, але Доріан звертає його увагу на інші.
На цих дверях хтось вирізьбив свято. Десятки постатей без облич танцюють під корогвами й ліхтариками. На одній корогві — низка місяців, місяць уповні оточений серпиками, що зростають або спадають.
Доріан розчахує навстіж двері. За ними темно. Він ступає крок усередину. Закарі йде назирці, але, коли опиняється з іншого боку, чоловік уже кудись випарувався.
— Доріане? — гукає хлопець, обернувшись до кімнати з безліччю дверей, але вона теж випарувалася.
Він обертається ще раз і виявляє, що стоїть у добре освітленому коридорі, помережаному книжковими полицями.
Повз нього, сміючись, проходять двоє жінок у довгих сукнях — вочевидь, вони більше цікавляться одна одною, ніж ним.
— Агов? — кличе їх хлопець, але вони не обертаються.
Закарі озирається. Позаду нього дверей нема — самі лише книжки. Полиці захаращені стосами й купками книжок, усі вони геть зачитані, деякі з них — розгорнуті. За кілька полиць від нього стоїть привабливий юнак з таким полум’яним рудим волоссям, що воно здається майже червоним, він гортає якусь книжку.
— Перепрошую, — звертається до нього Закарі, але хлопець не відриває очей від сторінок. Тоді він простягає руку, щоб торкнутися плеча незнайомця, проте тканина під пальцями здається якоюсь дивною — наче й справжньою, але водночас якоюсь такою, наче її нема. Ніби то була ідея доторку до плеча чоловіка в костюмі, а не справжнє торкання. Кіноверсія дотику з поганим дубляжем. Закарі здивовано відсмикує руку.
Рудоволосий юнак нарешті переводить погляд з книжки, але не зовсім на нього.
— Ви прийшли на вечірку? — цікавиться він.
— Яку вечірку? — перепитує Закарі, та перш ніж юнак устигає відповісти, їх уривають.
— Вінстоне! — вигукує хтось за наступним поворотом коридору, з того боку, куди попрямували дівчата у вечірніх сукнях. Рудоволосий юнак відкладає книжку, легенько вклоняється Закарі, а тоді рушає на голос.
— Здається, я бачив привида.
Закарі чує, як той буденно повідомляє своєму товаришеві цю новину, перш ніж зникнути в кінці коридору.
Хлопець дивиться на свої руки. Вони мають звичний вигляд. Він бере в руки книжку, залишену юнаком, і вона здається цупкою, але не зовсім, наче мозок запевняє його, що він тримає книжку, але насправді книжки нема.
Однак книжка є. Закарі розгортає її і з подивом упізнає уривок вірша на сторінці. Сапфо.