Хранитель реагує раніше, ніж хлопець устигає осягнути, що відбувається. Він хапає жінку за зап’ястя, заламує їй руку й висмикує револьвер з долоні, але запізно: вона вже натиснула на гачок. Куля летить угору, та не туди, де була її ціль — Доріанове серце.
Вона відбивається рикошетом від однієї із золотих стрілок, що висять над ними, закручується, повертає назад і влучає в коліщатка.
Зупиняється куля в кахлі на стіні, що в самісінькому центрі муралу, який колись зображував камеру у в’язниці з дівчиною з одного боку ґрат і піратом з другого, але тепер потріскався та вицвів, тож шкоду від маленького шматочка металу неможливо відрізнити від тієї, яку завдав час.
Механізм угорі розкручується, планети знову влучають у підлогу, і цього разу кахель піддається їх тиску — у камені під плиточкою виникає тріщина, що веде не до чергової заповненої книжками зали, як сподівався Закарі, а до печери, до зяючої порожнини в скелі, що тягнеться далеко внизу, значно далі, де панують тінь і темрява.
«Ти забув, що ми під землею, — нагадує голос у голові. — Ти забув, що це означає», — веде далі він, і Закарі більше не певен, чи цей голос узагалі лунає в його голові.
Маятник відривається від покрученого металу та стрімко летить униз. Закарі чекає на звук, з яким він удариться внизу, пригадавши Мірабель і її пляшку шампанського, але нічого не чує.
Тріщина зі щілини швидко перетворюється на розколину, а тоді на ущелину, тягнучи за собою кахель, планети, поламані люстри й книжки та хвилею наближаючись туди, де стоять люди. Хлопець задкує на крок до дверей кабінету. Хранитель кладе долоню йому на руку, щоб утриматися на ногах, і здається, наче далі все відбувається дуже повільно, хоча насправді знадобилася лише мить.
Аллеґра послизнулася, підлога кришиться під її підборами, край прірви торкається жінчиних ніг, і вона тягнеться до чогось, до чого завгодно, аби вхопитися, а тоді падає.
Її пальці хапаються за опівнічно-синю вовну Доріанового пальта й тягнуть за собою і пальто, і чоловіка — усі вони летять у хаос.
Тієї самої секунди, коли Доріан падає, Закарі зустрічається з ним поглядом і згадує, що той сказав кілька хвилин, секунд, миттєвостей тому.
«Я не хочу втратити ще й це».
А потім Доріан зникає, а Хранитель відтягує хлопця від краю прірви, звідки той кричить у темряву, яка в нього під ногами.
Паперова зірочка, яку розгорнули та склали в крихітного єдинорога, але єдиноріг пам’ятає ті часи, коли був зірочкою, і ще давніші часи, коли був частиною книжки; інколи єдинорогові сниться той час, коли він ще не став книжкою, а був деревом, і значно давніше минуле, коли він був геть іншою зіркою
Син віщунки йде снігом.
Він несе в руках меч, виготовлений наймайстернішим зброярем задовго до його народження.
(Браття меча обидва втрачені, один загинув у вогні, щоб стати чимось новим, а другий ліг на дно океану, і про нього забули.)
Меч, який зараз відпочиває в піхвах, колись належав шукачці пригод, яка зникла, намагаючись захистити коханого. І її меч, і її кохання, і решта її історії втрачені.
(Про шукачку пригод ще довго співали пісень, але правди в тих словах було небагато.)
Тож убраний в історію та міф син віщунки дивиться на віддалене світло попереду.
Він гадає, що майже дістався своєї мети, але на нього ще чекає довгий шлях.
В інший час в іншому місці: Інтерлюдія 4
Шлях до (і в глиб) Сардинії. Італія, двадцять років тому
У вівторок художниця збирає свої речі й іде геть з наміром ніколи сюди не повертатися. Згодом ніхто не пам’ятатиме, що то був вівторок, та й сам від’їзд мало хто пригадує. Це був один з багатьох вівторків, що передували йому, і один з тих, що настали потім. Усі вони почали зливатися в один ще задовго до того, як хтось наважився назвати це «масовою втечею».
Сама художниця лише смутно уявляє собі, що це за день, чи місяць, чи рік. Для неї він особливий, тож якісь деталі не мають значення, це кульмінація, що настала завдяки місяцям (рокам) споглядання, малювання і спроб усе збагнути, але тепер вона зрозуміла, що не може більше просто споглядати й малювати.
Ніхто з людей не звертає на неї уваги, коли вона в пальті та із сумкою в руках проходить повз них. Вона зупиняється один-єдиний раз біля конкретних дверей, де залишає свої фарби й пензлі. Тихенько опускає футляр з інструментами. У двері не стукає. За нею спостерігає маленький сірий кіт.
«Переконайся, що це дістанеться їй», — просить його художниця, і котик слухняно сідає на футляр, щоб захистити його, хай навіть скидатиметься, наче він просто спить.