Пізніше художниця пошкодує про цей учинок, але цього вона не могла передбачити.
Вона йде звивистим шляхом до Серця. Жінка знає і коротший шлях, вона знайшла б їх усі навіть із зав’язаними очима. Зорієнтуватися в цьому місці вона може за дотиком, запахом або навіть чимось глибшим, що керує її ногами. Художниця востаннє навідується до улюблених кімнат. Вона поправляє похилені картинні рами та впорядковує книжкові стоси. Біля канделябра знаходить коробочку сірників і кладе її в кишеню. Востаннє повертає наповненим шепотінням коридором, і той розповідає їй історію про двох сестер, кожна з яких шукала щось своє, загублений перстень і знайдене кохання — кінцівка не зовсім зрозуміла, але коридор, нашіптуючи свої історії, не переймається цим.
Діставшись Серця, художниця бачить Хранителя за столом у його кабінеті, проте чоловікова увага залишається прикутою до того, що він пише. Вона вирішує розпитати його про вдале місце, щоб повісити картину, яку залишила у своїй студії, ще свіжу, але не питає. Знає, що хтось знайде її і почепить. Вона вже бачить, як та висить на стіні в оточенні книжок.
Людей на картині вона не знає, попри те що неодноразово бачила їх в уривистих образах та розпливчастих видіннях. Одна її частина сподівається, що їх не існує, а друга — знає, що вони існують або існуватимуть. Поки що ці люди — частина історії місця.
Художниця дивиться вгору на механічний усесвіт, що злегка погойдується. Одним оком вона бачить, що це блискучий та досконалий витвір, усі деталі перебувають у русі, так, як це й має бути. Друге око запевняє, що він згорів і геть зламався.
Золота стрілка вказує їй на вихід.
Якщо вона збирається змінити історію, усе почнеться тут.
(Коли двері за нею зачиняться, Хранитель підведе погляд, але хто саме пішов, зрозуміє значно пізніше.)
Художниця минає те місце в передпокої, де кинула кубики, коли опинилася тут уперше. Самі лише мечі й корони.
Тепер вона бачить ще більше мечів і корон. Золота корона в залюдненій кімнаті. Старий меч, весь у крові, на мокрому березі. Їй кортить повернутися до своїх картин, але вона не може малювати все, що бачить. Мисткиня ніколи не зуміє всього цього намалювати. Уже намагалася. Бракує і часу, і фарб.
Художниця натискає кнопку, викликаючи ліфт, і той негайно розсовує дверцята, ніби чекав на неї. Вона дає йому повезти себе геть.
Видіння її незрячого ока затуманюються. Картинки розпливаються. Це велике полегшення, і водночас воно жахливе.
Коли ліфт випускає її в знайомій печері із самотнім ліхтарем, від видінь залишається сам лише туман. Картинки, події та обличчя, що дошкуляли їй роками, зникли.
Тепер вона ледве бачить обриси дверей просто себе в скелі.
Жінка ніколи не уявляла своєї втечі. Колись вона присягнула, що ніколи звідси не піде. Присягнула, однак стоїть тут, порушивши присягу, і цього вже не змінити. Досягнення чогось такого неможливого підбадьорює.
Якщо їй пощастило змінити цю частину історії, то вона зможе впоратися будь із чим.
Може змінити долю цього місця.
Художниця повертає кулясту дверну ручку та штовхає двері.
Вони відчиняються на пляж, на залиті місячним сяйвом піщані простори. Двері дерев’яні, та, якщо навіть колись були пофарбовані, пісок і вітер змовилися й оголили дерево. Вони ховаються на скелястому березі, затулившись від навколишнього світу стрімчаком. Кожен, хто помічав їх протягом довгих років, які минули відтоді, коли художниця була тут востаннє, помилково гадав, що це прибитий хвилями шматок дерева; тоді її ще навіть не називали художницею — вона була просто Аллеґрою, юною дівчиною, яка знайшла двері, пройшла крізь них і більше не поверталася. Аж до сьогодні.
Аллеґра оглядає порожній пляж. Навкруги надмір неба. Єдиний звук — повторюване без кінця хлюпання прибережних хвиль. Запах приголомшливий — сіль, і море, і повітря накривають її агресивним штурмом ностальгії та жалю.
Жінка зачиняє за собою двері й на мить затримує руку на постраждалій від негод гладенькій, ніжній і прохолодній поверхні.
Аллеґра впускає свою сумку на пісок. За нею падає шуба, адже нічне повітря набрякле й занадто тепле для хутра.
Художниця задкує на крок. Підіймає ногу та б’є двері підбором. Міцного удару досить, щоб розколоти старе дерево.
Вона б’є ще раз.
Коли завдати дверям ще більшої шкоди за допомогою черевиків Аллеґра вже не може, то знаходить каменюку й гатить по них. Дерево тріщить і плюється скалками, ранячи їй руки, тріски жалять, упиваючись у шкіру.