— Так, — відповідає Закарі знічено, але, промовляючи це слово, розуміє, що говорить не про це місце в тому вигляді, який воно має нині (з порожніми залами та зламаним усесвітом). Він має на увазі колишнє місце, коли воно було живе. Хлопець уявляє людну танцювальну залу. Численних шукачів речей, які вони самі не можуть назвати, але які знаходять у написаних та ненаписаних історіях та одне в одному.
— Але не так, як Аллеґрі, — веде далі Мірабель. — Моя мати випарувалася із цього місця, коли мені було п’ять років, і після її зникнення мене виховувала Аллеґра. Вона навчила мене малювати. Аллеґра пішла звідси, коли мені було чотирнадцять, і розпочала свої спроби все це запечатати. Коли я взялася малювати двері, сподіваючись знову впустити сюди когось, бодай одну живу душу, вона спробувала мене вбити й повторювала ці спроби неодноразово, адже я становила для неї небезпеку.
Дівчина замовкає, і Закарі не знає, що сказати їй на це. У голові досі паморочиться від надлишку історій і складних емоцій, що переповнюють його.
У нього є ще мить. Ще мить, щоб сказати, що йому прикро, адже так і є, але ця сентиментальність здається занадто мізерною; він міг би взяти її за руку й нічого не казати, дозволити жесту пояснити все за нього, але її рука так далеко.
Тож Закарі не чинить нічого, а мить тим часом минає.
— Нам уже час іти, маємо чимало справ, — нагадує Мірабель. — Як твоя мама називає такі моменти? Значущі миті? Якось я з нею зустрічалася, вона пригостила мене кавою.
— Що? — перепитує Закарі, але дівчина не відповідає і йде до ліфта. Двері перед нею розсуваються. Ліфт опущений на кілька сантиметрів нижче рівня підлоги й опускається ще нижче, коли Мірабель заходить усередину.
— Ти казав, що віриш мені, Езро, — каже вона, дивлячись, як вагається Закарі.
— Казав, — визнає хлопець та обережно заходить у кабіну, стаючи поруч із нею. Підлога під ногами здається нестійкою, а меч у руці заважким. Вібрування майже минуло. Він почувається навдивовижу спокійним. Він стане вправним спільником у справі, що чекає на них.
— Куди ми прямуємо, Максе? — запитує він.
— Ми прямуємо вниз, — відповідає дівчина.
Вона відступає на крок назад, а потім підіймає ногу й щосили б’є черевиком у стінку ліфта.
Ліфт хитається й опускається ще на кілька сантиметрів, а потім, коли вони різко зриваються вниз, шлунок Закарі переміщується в п’яти.
Доріан тоне в медовому морі, повільна течія тягне його на дно. Мед занадто густий, щоб у ньому пливти, він чіпляється до одягу, і через це чоловік стає важким. Мед солодко топить його.
Цього способу померти не було в перших рядках його списку очікувань. Навіть близько.
Поверхні Доріан не бачить, але витягується, простягає пальці якомога далі в тому напрямку, де, на його думку, має бути верх, однак не відчуває, чи є навколо них повітря, чи є десь поблизу поверхня.
«Який дурнуватий поетичний спосіб померти», — думає він, і раптом хтось смикає його вгору за руку.
Доріана витягають з моря, переносять через щось, схоже на стіну, і хтось садовить його на гладеньку тверду поверхню, на якій він, проте, почувається непевно.
Доріан намагається висловити вдячність, але, розтуливши рота, задихається від клейкої солодкості.
— Не лягай, — каже якийсь голос йому у вухо (слова лунають приглушено й віддалено). Розплющити очі Доріан не може, хоч як намагається, але власник голосу штовхає його, притискаючи спиною до стіни. Кожен вдих здається ковтком цукру, а поверхня під ним рухається. Звуки, які чують його закладені вуха, незвичні й верескливі. Щось б’є його в плече й упивається в нього чимось, схожим на пазурі. Доріан прикриває голову руками, але так дихати ще важче. Він намагається витерти обличчя й прибирає з нього мед, звісно, не весь, проте дихати стає трохи легше. Угорі над ним щось зависло.
Поверхня, на якій Доріан сидить, раптом нахиляється, і він сповзає вбік. Щось шумить, скрипить, потім усі звуки вщухають. Доріан кашляє, і хтось укладає йому в руки шматок тканини. Він сяк-так витирає обличчя і тепер може розплющити очі й скласти докупи побачене.
Він на човні. На кораблі. Ні, на човні, який хотів би бути кораблем, з десятками крихітних ліхтариків, що висять на численних темних вітрилах. Можливо, це справжній корабель. Хтось допомагає йому зняти просочене медом пальто.
— Поки що вони забралися геть, але повернуться, — повідомляє тепер уже чіткіший голос. Доріан обертається, щоб краще роздивитися свого рятівника. Це рятівниця. Вона струшує над бильцями корабля його пальто з ґудзиками-зірками, дозволяючи краплям меду повернутися назад до моря.