Її волосся — це складне поєднання темних хвиль і кіс, перев’язаних шматком червоного шовку. Шкіра в неї смаглява з розсипаним ластовинням на переніссі. Очі темні й підведені чорними та мерехтливо-золотими лініями, що більше нагадують живопис, ніж макіяж. Вона вбрана в смужки коричневої шкіри, зав’язані якоюсь подобою жилетки поверх того, що колись могло бути светром, а зараз більше нагадує перекручену горловину й манжети, зчеплені докупи широкими стібками ненатягнутої вовняної нитки. Одяг залишає значну частину її плечей і рук оголеними, навколо лівого трицепса тягнеться помітний великий шрам. Спідниця під жилеткою пишна й перев’язана якимись пухнастими петлями на кшталт парашута. Тканина бліда й майже безбарвна — така собі хмарка над темними черевиками.
Вона перевішує пальто через загорожу, щоб з нього далі стікав мед, і переконується, що те міцно тримається й не впаде за борт.
— Хто забрався геть? — хоче запитати Доріан, але може витиснути із себе лише «хто», бо знову давиться медом. Жінка простягає йому флягу, і вода всередині здається смачнішою за все, що Доріанові доводилося колись куштувати.
Вона дивиться на нього з жалем і простягає ще один рушник.
— Дякую, — спромігся промовити Доріан, вимінюючи флягу на тканину. Подяка солодко липне до вуст.
— Сови забралися геть, — пояснює жінка. — Прилітали, щоб дізнатися, що тут за безлад зчинився. Їм край треба знати, що й де відбувається.
Дівчина відходить від Доріана й переміщається на інший бік палуби, що дає йому змогу зібрати докупи думки. Вервечки запалених ліхтариків оповили все навколо й тягнуться вгору щоглою кольору червоного вина аж до вітрил. Вогники, наче світлячки, перелітають на огорожу і здіймаються вище, аж до носа судна, прикрашеного вирізьбленою фігурою кролика, вушка якого відкинуті вподовж бортів.
Доріан повільно ковтає повітря на повні груди. Кожна порція здається менш солодкою за попередню. Отже, він поки що не помер. Плече більше не болить. Він опускає погляд на свої голі груди й руки, упевнений, що побачить якісь сліди від ран, принаймні подряпини та садна, але нічого такого не помічає.
Ну, не те щоб геть нічого. Він бачить інше.
На його грудях з’явилося татуювання меча. Щось на кшталт ятагана з вигнутим клинком. Його ефес неймовірного золотого кольору, під шкірою мерехтить металеве чорнило.
Дух раптом знову перехоплює, і Доріан зводиться на ноги. Притримується за борт і визирає з-за нього на Беззоряне море. Шматки моделі всесвіту повільно затоплює медом. Самотня золота стрілка розпачливо тицяє вгору, зникаючи під чоловіковим поглядом. Простягаються темні печери, м’яко сяє море. Десь удалині кружляють тіні, тріпочучись, мов крила.
Мед скрапує в нього з волосся і штанів, збираючись біля ніг у калюжку. Доріан виходить з неї, відчуваючи під пальцями теплу палубу.
Він ступає до носа корабля, прямуючи туди, куди йшла жінка, яку він вважає капітаном.
Доріан бачить, що жінка сидить біля чогось накритого тим самим шовком, з якого зшиті вітрила.
— Ох, — видихає він, упізнавши, що це.
Чоловікові важко оцінити все, що він відчуває, дивлячись на тіло Аллеґри.
— Ви її знали? — запитує його рятівниця.
— Так, — відповідає Доріан.
Він не додає, що знав цю жінку половину життя, що вона найбільше з усіх нагадувала матір, що він любив її і так само нестямно ненавидів, що кілька хвилин тому він був ладен убити її власноруч. Проте, стоячи тут, чоловіка охопив глибокий смуток, пояснити який не може. Він почувається некерованим, розгубленим, вільним.
— Як її звали? — цікавиться жінка.
— Її звали Аллеґра, — озивається Доріан, розуміючи, що навіть не знає, чи це справжнє ім’я.
— Ми називали її художницею, — повідомляє дівчина. — Волосся в неї тоді було інакше, — додає вона, ніжно торкаючись сріблястих кучерів Аллеґри.
— Ви її знали?
— Іноді вона дозволяла мені гратися своїми фарбами, коли я була кроликом. Хисту до малювання в мене ніколи не було.
— Коли ви були ким?
— Раніше я була кроликом. А тепер не є ним. Більше нема такої потреби. Ніколи не пізно змінити те, ким ти є, а мені знадобилося ой як багато часу, щоб це збагнути.
— Як вас звуть? — запитує Доріан, хоча вже й так знає. У такому місці не може бути кількох колишніх кроликів.
Дівчина супиться, дивлячись на нього. Вочевидь, вона давно не чула цього запитання й на мить змовкає, обмірковуючи його.
— Мене називали Елінор, коли я була там, нагорі, — каже вона. — Але це не моє ім’я.
Доріан пильно дивиться на неї. Вона не зовсім доросла, щоб бути матір’ю Мірабель. Про це навіть мови не може бути, імовірніше, вона взагалі молодша за неї. Але вона схожа на Мірабель очима й овалом обличчя. Чоловік замислюється, як тут, унизу, працює час.