— Загублені міста з меду та кістки, — зауважує він.
— Технічно це Гавань, утім багато Гаваней нагадують міста, — пояснює Мірабель, поки Закарі кладе на місце книжку, яку не зміг розгорнути. — Я пам’ятаю це подвір’я, тут розташовувалося Серце цієї Гавані. Під час вечірок люди прикрашали арки ліхтариками.
— Ти це пам’ятаєш? — дивується Закарі, кидаючи погляд на спустошене місто. Тут дуже давно нікого не було.
— Я пам’ятала тисячі життів, коли ще й говорити не вміла, — каже дівчина. — Деякі вицвіли із часом, зблякли та здебільшого здаються напівзабутим сном, але я впізнаю місця, де бувала раніше, коли опиняюся там. Гадаю, це схоже на те, наче тебе переслідує свій привид.
Закарі спостерігає, як вона розглядає понищені будинки. Він намагається вирішити, чи має дівчина зараз реальніший вигляд, ніж у черзі за кавою посеред Мангеттена, але здійснити не може. Вона має такий самий вигляд, лише вкрита синцями, запорошена й стомлена. Спалахи вогню виграють у її волоссі, додаючи йому червоного й фіолетового відтінків, ніби не бажають прибрати якогось певного кольору.
— Що тут сталося? — запитує хлопець, намагаючись охопити подумки все довкола, якась частина його свідомості досі кружляє золотою бальною залою. Він тицяє носаком черевика іншу книжку. Вона відмовляється розгортатися, адже її сторінки теж надійно склеєні.
— Прийшли течії, — озивається Мірабель. — Так уже у світі повелося. Одна Гавань іде на дно, а десь вище постає нова. Вони змінюються, підлаштовуючись під море. Раніше воно ніколи не відступало, але я гадаю, що навіть море може почуватися зневаженим. Ніхто більше не звертав на нього уваги, і воно відступило до глибин, з яких узяло свій початок. Поглянь, досі можна побачити, де були канали. Он там. — Вона показує на місце, де над порожнечею перехрещуються мости.
— Але де море тепер? — запитує Закарі, замислившись, як далеко тягнеться ця порожнеча.
— Мабуть, десь значно нижче. Ще нижче, ніж я гадала. Це одна з найнижчих Гаваней. Навіть не знаю, що ми знайдемо, якщо зануримося ще глибше.
Закарі розглядає вкриті книжками залишки колись затонулого міста. Намагається уявити його багатолюдним і якоїсь миті бачить картинку: на вулицях вирують натовпи людей, кудись далеко простягнулася вервечка вогнів, а тоді все знову обертається мертвою руїною.
Він ніколи не був початком цієї історії, що значно-значно старша за нього.
— Я прожила в цій Гавані три життя, — повідомляє Мірабель. — У першому померла, коли мені було дев’ять років. Єдине, чого я хотіла, — ходити на вечірки, щоб подивитися на танці, але батьки казали, що я повинна зачекати, поки мені не виповниться десять. Але мені ніколи не виповнилося десять у тому житті. У наступному житті я прожила сімдесят вісім і вже досхочу натанцювалася, але доти, доки мене уявляли за межами часу, я завжди залишалася смертною. Люди, які вірять у давні міфи, намагалися створити місце для того, що мало статися. Вони будували Гавань за Гаванню. Передавали теорії та поради своїм наступникам. Вони гарували тут і на поверхні, за багато років їм дали чимало імен, хай навіть їхня кількість скорочувалася. Останнім часом їх називають на честь моєї бабці.
— «Фонд Кітінг», — здогадується Закарі.
Мірабель киває.
— Більшість з них померла ще до того, як я змогла їм подякувати. До того ж увесь цей час ніхто не замислювався, що станеться потім. Ніхто не думав про наслідки чи результати. — Мірабель підіймає із землі меч. Звично змахує ним. У її руках він здається легким, як пір’їна. Розмовляючи, вона далі крутить його. — Я… Ну, тобто попередня я потайки принесла його сюди, заховавши в спинці дуже незручної сукні. Металошукачів тоді ще не існувало, а у вартових не було правила перевіряти спинки жіночих суконь. Дякую, що повернув книжку, її тут дуже давно бракувало.
— Ми для цього прийшли сюди? — перепитує Закарі. — Щоб повернути втрачені речі?
— Я вже казала тобі, що ми рятуємо твого хлопця. Знову.
— Чому мені здається, наче це не… Стривай, — здогадується Закарі, — ти бачила картину.
— Звісно, бачила. Я чимало часу провела в ліжку, звідки її було видно. Це одна з найкращих робіт Аллеґри. Якось я виконала замальовку вуглиною, але не могла вдало передати твоє обличчя.
— Саме тому ми обидва потрібні були тобі внизу. Тому що ми були на картині.
— Ну… — починає Мірабель, а потім просто ворушить одним плечем, повідомляючи в такий спосіб, що він має рацію.
— Це не Доля, це… історія мистецтва, — протестує Закарі.
— А хто казав щось про Долю? — дивується дівчина, але усміхається тією гламурною усмішкою зірок старого кіно, що в спалахах вогню видається моторошною.