— А ти, бува, не… — Закарі замовкає, тому що запитання: «А ти, бува, не Доля?» — здається таким безглуздим, що його не хочеться озвучувати навіть у розмові про минулі життя, навіть попри те, що він уже майже вірить у божевільну ідею, мовляв, жінка навпроти нього — це Доля.
Він утуплюється поглядом у Мірабель.
Вона скидається на звичайну людину. А може, вона, як і її намальовані двері, — така достеменна копія, що здатна обдурити око. Спалахи вогню вихоплюють різні частини її тіла, залишаючи решту в затінку. Дівчина, не кліпаючи, дивиться на нього темними очима, під якими розмазалася туш, а він не знає, що й думати. Чи про що запитати.
— Що ти таке? — нарешті наважується Закарі й одразу шкодує про свої слова.
Усмішка Мірабель зникає. Вона підступає до нього й завмирає занадто близько. У її обличчі щось змінюється, наче з неї зірвано невидиму маску. І постала особистість, витворена з рожевого волосся, неймовірне диковисько, таке примарне, як хвіст і корона з вечірки, що давно минула. Закарі замислюється, чи відчував колись у ній ту саму безіменну присутність, яку помічав у Хранителі, і нині розуміє, що вона завжди була в дівчині та що усмішка, яка зараз зникла, старша за найстаршу кінозірку. Вона нахиляється досить близько, щоб поцілувати його, однак натомість озивається спокійним низьким голосом:
— Я — одночасно багато речей, Езро. Але не я причина того, що ти не відчинив ті двері.
— Що? — перепитує хлопець, хай навіть уже знає, що вона має на увазі.
— Це твоя клята провина, що ти не відчинив ті двері, коли тобі було бозна-скільки років, і більше нічия, — запевняє Мірабель. — Не моя і не того, хто їх намалював. Ти вирішив не відчиняти їх. Тому не стій тут і не вигадуй міфологію, яка допоможе звинуватити мене у твоїх проблемах. Мені досить і своїх.
— Ми тут не для того, щоб знайти Доріана, а для того, щоб знайти Саймона, чи не так? — запитує Закарі. — Він є останнім, хто загублений у часі.
— Ти тут тому, що мені потрібно від тебе те, чого я не можу виконати сама, — пояснює йому дівчина й наставляє на нього меч ефесом угору, змушуючи взяти. Він навіть важчий, ніж хлопцеві запам’яталося. — А ще ти тут тому, що пішов за мною, а не треба було.
— Мені не треба було йти?
— Не треба було, — повторює Мірабель. — Тобі подобається розмірковувати, що ти зробив чи що мав би зробити, і в тебе завжди був вибір. А вибирати тобі не подобається, еге ж? Ти й пальцем не поворухнеш, поки щось чи хтось не переконає тебе, що ти на щось здатен. Ти навіть не думав про те, щоб прийти сюди, поки книжка не дала тобі на це дозвіл. Ти б досі висиджувався в кабінеті Хранителя, якби я тебе не витягла звідти.
— Я б не… — намагається заперечити хлопець, відчуваючи, як його охоплює гнів від того, що він почув, і водночас розуміючи, що почуте є правдою. Але Мірабель його уриває.
— Замовкни, — наказує вона, зводячи руку й дивлячись кудись позаду нього.
— Не кажи мені, що… — починає Закарі, а тоді обертається глянути, що вона там побачила, і вмить слова застрягають десь у горлі.
На них мчить тінь, схожа на грозову хмару, і супроводжує її звук, подібний до вітру. Полум’я у вогняному фонтані здригається.
Хмара збільшується, звук гучнішає, і Закарі розуміє, на що саме він дивиться.
Це не вітер видає той звук, а крила.
Закарі Езра Роулінз раніше лише раз бачив сову, що не була витвором таксидерміста. Це було одного весняного вечора, коли густі сутінки вже впали на землю. Пташка влаштувалася на узбіччі, на телефонних дротах, неподалік від материної ферми. Проїжджаючи повз неї, Закарі пригальмував. Інших машин, які б могли її сполохати, не було, і він хотів переконатися, що це справді сова, а не якась інша хижа пташка. І сова витріщалася на нього безсумнівно совиними очима, а Закарі витріщався у відповідь, аж поки за ним не з’явилася інша машина. І він поїхав далі, а сова далі витріщалася йому вслід.
А зараз на нього дивиться багато-багато сов десятками десятків очей, і всі вони наближаються. На них опускається тінь з крил і пазурів. Сови шугають згори вниз і ширяють вулицями, непокоячи кістки та здіймаючи пилюку.
Від збуреного повітря полум’я тремтить, сичить і тьмянішає, тіні стають такими чорними, що хмара сов, наближаючись, спершу поглинає одну вулицю, а потім наступну.
Закарі відчуває, що Мірабель кладе долоню йому на руку, але не може відвести погляду від десятків, ні, сотень очей, що витріщаються на них.
— Езро, — каже Мірабель, стискаючи його руку. — Біжи.
Якусь мить Закарі стоїть завмерши, а потім його мозок усе-таки встигає відреагувати на наказ Мірабель. Підхопивши із землі торбу, хлопець мчить у протилежному напрямку, подалі від темряви і цих очей.