— Стривайте… — знову починає Закарі, непевно повертаючись до запитання, яке вже ставив раніше. — Хто такий Король Сов?
— Корона передається від одного до другого, — відповідає чоловік, пораючись із мотузками натренованими рухами однієї руки. — Корона переходить з однієї історії до другої. Уже було чимало совиних королів зі своїми коронами й пазурями.
— А хто нині є Королем Сов? — допитується Закарі.
— Король Сов — це не хто. Не завжди. Не в цій історії. Ви плутаєте те, що було, з тим, що є. — Саймон зітхає, кидає свою справу та знову зосереджується на хлопцеві. Затинаючись, підбираючи годящі слова, він пояснює: — Король Сов — це… явище. Майбутнє накриває теперішнє, наче хвиля. Його крила тріпотять у просторі між виборами й до того, як будуть ухвалені рішення, що віщуватимуть зміну… Давно очікувану зміну, зміну, про яку повідомляли пророки, попереджали знамення і яку передбачали зірки.
— Хто вони — зірки? — Закарі вже думав про це раніше, але ніколи не запитував уголос, утім він залишається збентеженим, не розуміючи, чи Король Сов — це людина, птах, а може, узагалі погодне явище.
Саймон пильно дивиться на нього й кліпає.
— Зірки — це ми, — пояснює він, наче цей найочевидніший факт плаває на поверхні моря метафор і хибних указівок. — Ми всі створені із зоряного пилу та історій. — Саймон відвертається й відв’язує мотузку з якогось гачка неподалік від стіни. Він смикає її — високо вгорі починають обертатися коліщатка та блоки. Півмісяць округляється і зникає. — Це неправильно, — зауважує чоловік, смикаючи іншу мотузку, яка посуває мерехтливі сторінки. — Двері зачиняються, постають нові можливості. Історія пишеться, навіть якщо невідомо, як усе відбувається, а тепер хтось переслідує її, коли читає. Коли очікує кінця.
— Що? — перепитує Закарі, гадаючи, що, може, хотів спитати: «Хто?» — але вже не розуміє різниці між цими словами.
— Історія, — повторює Саймон, наче він цим відповідає на запитання, а не викликає нові. — Я був усередині історії, а потім заблукав за її межами й знайшов місце, де можу слухати замість того, щоб читати. Тут усе шепоче історії, море та бджоли шепочуть, а я слухаю і намагаюся знайти в цьому всьому якусь форму. Де воно було й куди дісталося. Нові історії обгортають собою старі. Древні історії, вогні, що шепочуться з нічними метеликами. Ця історія вже протерлася від старості в тих місцях, які розповідали й переповідали. Утворилися такі отвори, у які можна впасти. Я намагався записати її, але не впорався.
Саймон показує на статуї, на стрічки й мотузки, аркуші та ключі.
— Це… — починає Закарі.
— Це історія, — закінчує його думку Саймон. — Якщо залишатиметеся тут досить довго, то почуєте, як вона дзижчить. Я записую стільки, скільки осягаю. Це стишує звук.
Закарі придивляється уважніше. Серед стрічок, коліщаток та ключів є ще щось таке, що совається, мерехтить і міниться у відблисках вогню.
Меч і корона, оточені роєм паперових бджіл.
Корабель без моря. Бібліотека. Місто. Ущелина, заповнена кістками та мріями. Постать у шубі на пляжі. Щось у формі хмаринки чи маленької блакитної машини. Вишня зі цвітом з книжкових сторінок.
Ключі та стрічки рухаються, образи між ними стають чіткішими, аж надто чіткими, такими, що навряд чи можуть бути сплетені з паперу й нитки.
Лози проростають крізь вікна й обкручують рудого котика, що спить у кабінеті Хранителя. Двоє жінок сидять за столиком для пікніків під зірками, п’ють і теревенять. А позаду них перед намальованими дверима, яким ніколи не судилося відчинитися, стоїть хлопчик.
Закарі дивиться під іншим кутом, і якоїсь миті вся ефемерна структура здається йому велетенською совою, що проковтнула кімнату, а потім знову розпадається на уривки історій у мерехтінні сторінок. Це видиво одночасно й додає, і відбирає. Постаті, що спліталися, тепер розділені. Десь іде сніг. На перехресті стоїть готель, до якого хтось прямує.
Місяць має двері.
— Історія змінюється. — Голос Саймона несподівано лунає поруч із ним. Закарі занадто заглибився у вивчення мінливих картинок, проте коли він знову переводить на них погляд, то бачить лише клубок з паперу, металу й тканини. — Вона рухається занадто швидко. Події накладаються одна на одну.
— Я думав, що часу не було… — починає Закарі, та знову змовкає, не певний, чим саме не є, не був чи не буде час. — Гадав, що час тут плине інакше.
— Ми просуваємося з різною швидкістю, але всі рухаємося в майбутнє, — пояснює йому Саймон. — Вона затримувала його, як подих, але потім пішла. Я не думав, що таке станеться.
— Хто? — не розуміє Закарі, але чоловік мовчить, смикаючи одною рукою мотузку за мотузкою.