— Яйце тріскається, — каже він. — Тріснуло. Трісне.
Десь над ними падає кілька ключів, бомкаючи один об один, як дзвони.
— Незабаром дракон прийде, щоб зжерти світ. — Саймон знову обертається до Закарі. — Вам не слід тут бути. Історія ішла за вами сюди. Вони хочуть, щоб ви були тут.
— Хто? — знову перепитує Закарі, і цього разу здається, що чоловік почув його запитання. Він нахиляється ближче й шепоче, наче боїться, що хтось підслухає.
— Це боги, які втратили міфи й пишуть собі нові. А тепер ви чуєте дзижчання?
Після цих слів у повітрі щось змінюється. До кімнати влітає вихрястий вітерець, ворушить книжкові сторінки, бавиться стрічками й задмухує численні свічки. Щойно в приміщенні темнішає, Саймон одразу квапиться знову запалити їх.
Закарі здійснює кілька кроків, щоб звільнити чоловікові шлях, і натикається спиною на статую воїна в шоломі, який сидить верхи на грифоні, що застиг у стрибку на невидимого ворога, — меч напоготові, крила розправлені.
А на мечі статуї улаштувалася маленька сова, яка згори вниз дивиться на нього.
Закарі відсахується від неї і тягнеться до свого меча, але той залишився лежати на підлозі віддалік. Сова й далі дивиться на нього. Вона дуже маленька. Сам пух та очі. Але птах щось стискає в кігтях.
— Навіщо боятися того, хто покаже вам дорогу? — спокійно запитує Саймон, не обертаючись, щоб поглянути на нього, і далі запалює свічки. У приміщенні світлішає. — Сови завжди рухають історію вперед. Це їхнє покликання. А ця чекала на когось. Мені слід було здогадатися.
Заклопотаний своєю справою, він далі щось бурмоче собі під ніс.
Маленька сова кидає хлопцеві під ноги те, що тримала в кігтях.
На камені біля його черевика лежить складена паперова зірочка.
Птах злітає вгору й сідає на бильця балкона, не відводячи погляду від Закарі. Той стоїть не рухаючись, і тоді сова нетерпляче пугикає.
Хлопець нахиляється за паперовою зірочкою. На ній надрукований якийсь текст. Вигляд він має знайомий. Закарі думає, як довго ганяли зірочку коридорами коти, перш ніж вона впала аж сюди, на те місце, де її знайшла сова. Перш ніж вона проклала собі шлях сюди й саме зараз.
Закарі розгортає зірочку й читає.
Двері в місяці
Син віщунки стоїть перед шістьма дверима.
Закарі Езра Роулінз дивиться вниз на слова, які так мріяв прочитати, і мало не п’яніє, нарешті побачивши наступне речення, що починається зі слів «син віщунки», надрукованих знайомим шрифтом із засічками на аркуші, вирваному з книжки, а потім складеному в зірочку, що подарувала йому сова. Аж раптом хлопець зупиняється.
Сова пугикає на нього з балкону. Він не готовий. Не хоче знати. Поки що.
Закарі знову складає зірочку та кладе в кишеню, не прочитавши нічого, крім кількох перших слів.
Три речі загублені в часі. Усі вони тут. «Солодкі муки» в торбі, меч біля ніг і Саймон з протилежного боку кімнати.
Закарі відчуває, що тепер, коли вони всі зібралися докупи, щось має відбутися. Але нічого не відбувається. Принаймні тут. Можливо, усі вони досі загублені, а тепер до них приєднався ще й загублений він.
«Знайди чоловіка».
Знайшов. І що тепер?
Хлопець знову переводить погляд на Саймона, який далі запалює свічки на вівтарях і сходах. Підлога вкрита бджолиним воском. Деякі ділянки скидаються на стільники, хай навіть їх досконала шестикутна форма постраждала від чиїхось кроків і часу.
Коли світло яскравішає, Закарі бачить інші рівні, побудовані над цим храмом. У алькові для пожертв тепер лежить стос із ковдр. На підлозі нагромаджені якісь слоїки, принесені сюди з менш укритого воском місця. Саме тут чоловік, загублений у часі, ховався тижнями, місяцями чи століттями.
Закарі підходить до Саймона, рушаючи за ним назирці, поки той запалює свічки.
— Ви — слова на папері, — шепоче Саймон, звертаючись чи то до себе, чи то до хлопця, а може, до слів над ним, що застрягли на своїх аркушах. — Обережно ставтеся до історій, які розповідаєте собі.
— Що ви маєте на увазі? — перепитує Закарі, пригадавши голоси в темряві й замислившись, чи не були вони саме такими історіями.
Саймон здригається від звуку його голосу й здивовано обертається до нього.
— Привіт, — знову вітається Саймон. — Ви прийшли сюди почитати? Гадаю, колись я був тут, щоб читати, а не для того, щоб читали мене, але історія змінилася.
— Як змінилася? — цікавиться Закарі, а Саймон глипає на нього порожніми очима. — Як змінилася історія? — повторює хлопець, змахуючи рукою до книжкових сторінок і скульптур.
Чоловікова поведінка його бентежить, а ще більше непокоїть те, що тут усе повторюється і стає ще заплутанішим, хоча мало б ставати зрозумілішим.