— Вона зламалась, — відповідає Саймон, не вдаючись у подробиці про те, як можна зламати історію. Напевно, це щось на кшталт того, як люди ламають голову. — У неї гострі краї.
— Як мені її полагодити? — цікавиться хлопець.
— Її неможливо полагодити. Можна хіба що дужче зламати. Погляньте, он там, — каже Саймон і показує на щось в історії, чого Закарі не бачить, — ви з вашим коханням і ваш клинок. Море підніметься. На вас чекає кіт.
— Кіт? — Закарі зводить погляд на сову, і вона знизала б плечима, якби вміла, але сови не вміють, тож вона просто настовбурчує пір’я.
— Так багато символів, попри те що на початку і в кінці є лише бджоли, — зауважує Саймон.
Закарі зітхає і піднімає меч. Так багато символів. Символи використовують для їх інтерпретації, а не визначення, нагадує він собі. Зараз меч здається легшим, а може, він просто звик до його ваги. Повертає його в піхви.
— Я мушу знайти Мірабель, — каже він Саймонові. Той байдуже дивиться, тож хлопець, тицяючи пальцем у статую, пояснює: — Її. Вашу…
Він прикушує язика, злякавшись, що Саймона, який досі не знає, що Мірабель — його донька, приголомшить це.
А тоді починає з початку:
— Мірабель… Доля… Називайте як хочете. Ця реінкарнація має рожеве волосся й зазвичай досягає найвищої Гавані. Не знаю, чи бачите ви її в історії, але вона моя подруга та зараз перебуває десь тут, унизу, тож я мушу її знайти.
Закарі гадає, що повинен знайти не лише її, але не хоче вдаватися в деталі. Не хоче думати про це. Про нього. Навіть саме його ім’я, яке напевно ще й несправжнє, відлунює десь у його підсвідомості, наче мантра: «Доріан, Доріан, Доріан».
— Вона вам не подружка, — нарешті відгукується Саймон, уриваючи хід думок Закарі, уриваючи все його буття. — Це господиня книжкового будинку. Якщо вона вас покинула, то саме цього й хотіла.
— Що? — дивується Закарі, але Саймон прямує далі, проходячи повз скульптури та смикаючи численні стрічки та мотузки, закручуючи вихором сторінки й усе, що висить угорі. Сова кричить зі свого балкона, пурхає вниз і сідає на плече Закарі.
— Вам не слід було приносити сюди цю історію, — докоряє йому Саймон. — Я тримаюся подалі від історії, адже я не повинен бути тут. Раніше намагався повернутися, але це лише завдавало невимовного болю. — Саймон дивиться на порожнє місце, де мала бути його кисть, і каже: — Якось я вернувся до історії, і все закінчилося пожежею. Востаннє, коли я наблизився, жінка з одним яскраво-блакитним оком забрала мою кисть і попередила, щоб я більше ніколи не повертався.
— Аллеґра. — І Закарі пригадує руку в банці.
Може, у такий спосіб вона перестраховувалася, адже частина Саймона загубилася назавжди, а може, це був її звичний метод залякування, що вийшов далеко за межі залякування.
— Вона вже покинула нас.
— Стривайте, що означає «покинула»? Покинула, тому що загубилася? — перепитує Закарі, але Саймон не пояснює.
— Вам слід піти зі мною, — каже він. — Ми повинні залишити це місце, перш ніж море заявить свої права на нас.
— Тут сказано, що я іду з вами? — цікавиться Закарі, показуючи вгору на стрічки, коліщатка та ключі правою рукою, щоб не потривожити сову, яка влаштувалася на лівому плечі.
Виконувати вказівки, вплетені у велетенську зворушливу історію-скульптуру, не легше, ніж збагнути їх з книжкових сторінок.
Він не має наміру знову повертатися в темряву, але існує декілька способів вибратися звідси.
Саймон дивиться вгору на історію з таким виразом обличчя, наче шукає на небесних просторах якусь конкретну зірку.
— Я не знаю, хто з них ви, — зізнається він Закарі.
— Я Закарі. Син віщунки. Саймоне, будь ласка, мені треба знати, як діяти далі, — просить хлопець.
Саймон обертається та глузливо дивиться на нього. Ні, не глузливо, а байдуже.
— Хто такий Саймон? — перепитує він, знову зосереджуючись на коліщатках і скульптурах, наче відповідь на його запитання ховається десь там на беззоряних просторах, а не всередині нього.
— Ох, — відгукується Закарі. — Ох.
Ось що таке бути загубленим у часі чоловіком. Загубити у віках своє «я». Бачити, але не запам’ятовувати побачене, навіть власного імені, якщо тобі його не нагадають.
— Ось. Вам слід узяти це, — каже хлопець, нишпорячи в торбі, а тоді нарешті простягає йому «Баладу про Саймона та Елінор».
Чоловік нерішуче дивиться на книжку, наче історія, що досі затишно лежить усередині палітурки, — це щось незвичне, та врешті-решт бере подарунок.
— Ми слова на папері, — тихо каже він, перевертаючи книжку іншим боком. — Ми наближаємося до кінця.