— Якщо ви її прочитаєте, то це, можливо, допоможе вам пригадати, — радить Закарі.
Саймон розгортає книжку, але вмить рвучко згортає.
— У нас нема на це часу. Я іду нагору, бо там буде безпечніше, коли все почнеться.
Він рушає до одних з освітлених дверей і настіж розчиняє їх. Шлях за ними добре освітлений, але чоловік однаково повертається за смолоскипом, який тримає в руці одна зі статуй.
— Підете зі мною? — цікавиться Саймон, знову обернувшись до Закарі.
Сова стискає пазурі на хлопцевому плечі, і той не знає, підбадьорює вона його чи відбиває бажання піти.
Закарі дивиться вгору на історію, у якій опинився і де в центрі бракує Місяця. Розглядає статуї Мірабель, Хранителя та безліч інших постатей, імен яких він не знає, однак вони напевно зіграли свою роль у якійсь частині цієї історії. Хлопець замислюється, як багато людей пройшло тут, скільки дихало цим повітрям, що пахне димом і медом, і чи бодай хтось із них почувався так само, як він, — невпевнено, боязко, не в змозі зупинитися на якомусь одному рішенні, наче існує по-справжньому правильне рішення.
Закарі знову обертається до Саймона.
Єдина відповідь, яка в нього є, ховається в самому запитанні.
— А де Беззоряне море?
Доріан стоїть у темряві посеред снігу й тремтить не лише від холоду.
Він десь загубив сірники.
Чоловік не бачить нічого, окрім совиних очей, що витріщаються на нього. Раніше він не знав, що можна почуватися таким оголеним, навіть якщо ти повністю вдягнений і стоїш у темряві.
Доріан ковтає повітря, заплющує очі й простягає тремтливу руку долонею вгору. Пропозиція. Знайомство.
Він чекає, прислухаючись до розміреного дихання. Рука повисає в повітрі простертою.
Чиясь долоня лягає в темряві йому на руку. Довгі пальці обіймають його, тримаючись ніжно, але міцно.
Рука веде його вперед.
Певний час вони йдуть, Доріан крок за кроком повільно просувається снігом, рухаючись назирці за чоловіком з головою сови й повіривши, що той веде його вперед. Темрява здається нескінченною.
А потім з’являється світло.
Воно таке слабеньке, аж Доріан вирішує, що йому привиджується, але з кожним кроком світло яскравішає.
Він не чує розміреного дихання біля себе, бо його заглушує вітер.
Пальці, які тримали його руку, розімкнулися. Щойно в руці була чиясь долоня — аж раптом її вже нема.
Доріан намагається озвучити свою вдячність, проте губи відмовляються складати слова на такому холоді. Тоді він якомога гучніше думає про неї, сподіваючись, що хтось це почує.
Чоловік прямує до світла та, підійшовши ближче, бачить, що у світла два джерела.
З обох боків дверей висять ліхтарі.
Решту будівлі Доріан не бачить, але в центрі темно-синіх, як ніч, дверей висить молоток у формі півмісяця. Чоловік підіймає його закоцюблою рукою і стукає.
Коли двері відчиняються, вітер штовхає його всередину.
Місце, куди він потрапив, — цілковита протилежність тому, яке він покинув: яскраве тепло стирає спогади про холодну темряву. Простора відкрита зала наповнена світлом від вогню в каміні та книжками, балки з темного дерева, шибки у вікнах укриті памороззю. Пахне глінтвейном і свіжим хлібом. Нема слів, щоб передати, як тут затишно. Немов у обіймах, якби обійми могли бути місцем.
— Ласкаво прошу, мандрівниче, — лунає звідкілясь низький голос.
За його спиною кремезний чолов’яга з густою бородою замикає двері й бере їх на засув — від вітру. Якби це місце уособлювало людину, то нею мав би бути саме цей чоловік, який ніби затишок з крові та плоті, і Доріанові хочеться впасти в його обійми й полегшено зітхнути.
Він силкується відповісти на привітання, але виявляє, що занадто змерз, щоб розтулити рота.
— Жахлива погода для мандрів, — зауважує власник готелю й веде Доріана до велетенського кам’яного каміна, що посів мало не всю протилежну стіну велетенської зали.
Власник готелю саджає гостя в крісло, скидає з нього заплічний мішок і, зітхаючи, кладе на підлогу. Схоже, він хоче зняти з Доріана пальто, але потім, подумавши, береться знімати з нього вкриті снігом черевики, а знявши, ставить їх сохнути біля вогню. Потім чоловік зникає і невдовзі повертається з ковдрою, яку кладе Доріанові на ноги, і якоюсь хитрою штукою з розпеченим вугіллям, яку встановлює під стільцем. Шию гостя він, як шарфом, загортає нагрітою тканиною і простягає йому горнятко, над яким клубочиться пара.
— Дякую, — насилу вимовляє Доріан, тремтячими пальцями обіймаючи горнятко. Відпивши ковток, він не розуміє, що це за напій, але головне, що зігріває.
— Скоро ви зігрієтесь, не турбуйтеся, — заспокоює його власник готелю, і це правда: тепло від напою, вогню й цього місця просочує все тіло Доріана. Холод відступає.