Гість прислухається до завивання вітру. Промайнула думка в голові: «За чим той так жалібно плаче і що в тому плачу — попередження про щось чи туга?»
У каміні жваво палахкотить вогонь.
«Як дивно, — думає Доріан, — сидіти в тому місці, яке уявляв тисячу разів. Побачити, що воно таке, як ти собі його намарив, і навіть краще. Більше деталей. Більше емоцій. А ще дивніше, що це місце наповнене речами, яких він узагалі ніколи не уявляв, так, ніби цей готельчик витягнули з його уяви й дозволили вмеблювати якомусь іншому невидимому оповідачеві.
Він потроху звикає до див.
Власник готелю приносить ще одне горнятко й ще одну нагріту тканину, щоб замінити ту, що на ньому.
Доріан розстібає зірочки на своєму пальті, щоб відчути тепло шкірою.
Власник готелю глипає вниз, помічає меч на Доріанових грудях і здивовано задкує.
— Ох, — каже він. — Це ви. — Погляд знову похапцем падає на Доріана, а тоді повертається до меча. — У мене дещо для вас є.
— Що? — дивується гість.
— Моя дружина залишила це, щоб я передав вам, — пояснює власник готелю. — Вона залишила мені інструкції, що робити, якщо ви з’явитеся тут, коли її не буде.
— А звідки ви знаєте, що це призначалося для мене? — запитує Доріан. Кожне слово здається важким на язику, який досі не відтанув.
— Вона сказала, що одного дня прийде чоловік з мечем, убраний у зірки. Дала мені дещо й наказала берегти під замком, поки ви не з’явитеся тут. І ось тепер ви тут. Дружина казала, що ви, певно, і самі не знатимете, що шукали саме це.
— Не розумію, — зізнається Доріан, і власник готелю сміється.
— Я теж не завжди розумію, — каже він, — але вірю. Зізнаюся, гадав, що ви матимете справжній меч, а не картинку.
Власник готелю витягає з-під сорочки ланцюжок. На ньому висить ключ.
Він виймає камінь з горна перед вогнем, показуючи добре замасковану схованку з вигадливим замком. Відмикає її ключем і нишпорить усередині.
Витягає скриньку кубічної форми. Здуває з неї пилюку й попіл і полірує ганчіркою, яку дістав з кишені, а потім віддає скриньку Доріану.
Неабияк здивований усім, що відбувається, гість бере її в руки.
Скринька чарівна, вирізьблена з кістки та вкрита вигадливими золотими візерунками. На ній зображені два перехрещені ключі серед зірок. Стінки прикрашені бджолами, мечами, пір’їнами та золотою короною.
— Як довго вона зберігалася у вас? — питає він у власника готелю.
Чоловік усміхається.
— Дуже довго. Будь ласка, навіть не просіть мене, щоб я полічив, скільки саме. Я більше не користуюся годинниками.
Доріан дивиться на скриньку, бере її в руки. Вона доволі важка.
— Тож ваша дружина дала її вам, щоб ви передали мені? — перепитує Доріан, і чоловік киває.
Гість торкається пальцями вервечки золотих місяців, що облямовують скриньку. Спершу місяць уповні, потім тоншає і зникає, а тоді знову повертається, росте й урешті-решт остаточно круглішає. Доріан замислюється, чи тут, унизу, узагалі є якась різниця між історією та реальністю.
— Ваша дружина — Місяцівна?
— Місяць — це просто кам’яна сфера на небі, — усміхається власник готелю. — А моя дружина — це моя дружина. Мені шкода, що її нині тут нема, вона б залюбки з вами познайомилася.
— Я б теж з нею радо зустрівся, — озивається Доріан. Він знову переводить очі на скриньку в руках.
Не схоже, що вона має кришку. Золоті візерунки повторюються і звиваються уздовж усіх стінок, чоловік не може знайти ні петель, ні швів. Уздовж країв незліченну кількість разів бубнявіє і зменшується місяць. Доріан торкається всіх зображень змерзлими пальцями, розмірковуючи, коли знову з’явиться місяць-молодик, а дружина власника готелю повернеться додому. Аж раптом завмирає.
Одне із зображень місяця вповні на тому боці коробочки, який він вважає верхом, має заглибинку, шестикутний відбиток, захований у кружечку, — відчути його на дотик легше, ніж побачити.
Це не замкова шпарина, але щось могло б відповідати їй.
Доріан шкодує, що з ним немає Закарі, адже хлопець краще за нього розуміється на таких загадках. І ще з багатьох інших причин шкодує.
«Чого бракує?» — думає він, дивлячись на коробочку. Простір між золотими візерунками заповнюють сови й коти. Там є зірки та щось схоже на двері. Чоловік ще раз обмірковує всі свої історії. Чого тут немає такого, що мало б бути?
Відповідь з’являється несподівана й проста.
— У вас є миша? — запитує він власника готелю.
Той здивовано дивиться на нього якусь мить, а потім регочеться.
— Ходімо зі мною! — пропонує він.
Доріан, уже майже відігрівшись після своєї появи тут, киває і зводиться на ноги, залишивши скриньку на столі біля свого стільця.