Закарі не йме віри, що Мірабель відправила його додому.
Але він тут. Він відчуває сніг на шкірі й потерті дошки під ногами. Бильця і карниз прикрашені миготливими лампочками. Ґанок убраний гілочками падуба, обгорнутими срібними стрічками, і заставлений залишеними для фей мисочками.
Запах снігу свідчить про те, що в каміні палає вогонь, чутно пахощі кориці в тістечках, які, мабуть, щойно вийняли з духовки.
Усередині горить світло. У будинку людно. Лунає сміх. Дзеленчать келихи. Грає, безсумнівно, Вінс Ґваральді.
Вікна розмальовані морозяними візерунками. Вечірка всередині звідси здається розбитою на прямокутники імлою зі світла та кольору.
Закарі кидає погляд на клуню і садки. Уздовж усієї під’їзної доріжки стоять машини, якісь він упізнає, а якісь ні.
На краю лісу позаду клуні стоїть і дивиться на нього крізь снігопад олень.
— Ось ти де, — чує Закарі голос позаду себе, і його водночас кидає і в жар, і в холод. — Я тебе шукав.
Олень зникає в гущавині. Закарі обертається до власника голосу.
За ним на ґанку стоїть Доріан. У нього коротше підстрижене волосся. Вигляд не такий утомлений. Чоловік убраний у светр з оленями та сніжинками, який здається іронічно святковим, що надзвичайно зворушливо. На ногах Доріана смугасті вовняні шкарпетки, а черевиків немає.
У руці він тримає склянку зі скотчем і льодом у формі зірочок.
— Що сталося з твоїм светром? — цікавиться Доріан. — Певно, ти заприсягнувся ніколи не знімати його, навіть коли б він став переможцем у конкурсі на найогидніший светр.
Закарі мовчки дивиться на нього. Не може збагнути, чому ця знайома людина опинилася в зовсім іншому, але так само добре знайомому місці.
— Ти нормально почуваєшся? — непокоїться Доріан.
— Звідки ти тут узявся? — запитує Закарі, коли нарешті здобувається на слово.
— Мене запросили, — пояснює чоловік. — Запрошення для нас обох надійшло кілька років тому, ти про це знаєш.
Закарі озирається на двері в полі, але не бачить їх крізь густий сніг. Скидається на те, що їх там узагалі ніколи не було. Наче все це сон. Пригода, яку він сам собі вигадав.
Хлопець розмірковує, чи сниться йому це, але не пам’ятає, щоб лягав спати.
— Де ми познайомилися? — запитує він чоловіка, що стоїть біля нього.
Доріан скоса поглядає на нього, почувши ці слова, і, трохи помовчавши, каже:
— На Мангеттені. На вечірці в готелі «Алґонкін». Після неї ми вирушили на прогулянку під снігом, а потім опинилися в одному з тих погано освітлених і зручних для розмов барів, де протеревенили аж до світанку, тож я як джентльмен відвів тебе назад до готелю. Це тест?
— Коли це було?
— Майже чотири роки тому. Хочеш повернутися в той час? Якщо хочеш, можемо влаштувати святкування на річницю.
— Ким… Ким ти працюєш?
Доріановий погляд на мить змінюється зі скептичного на стурбований, але він однаково відповідає:
— Коли я востаннє перевіряв, то був книжковим редактором, але тепер я шкодую, що зізнався в цьому, адже якщо ти все забув, я міг обдурити тебе й змусити нарешті показати мені той проєкт, з яким ти граєшся і сам не знаєш, книжка це чи комп’ютерна гра, ну той, з піратом. Я вже склав тест? Тут холодно.
— Це не може відбуватися насправді.
Закарі тягнеться до билець ґанку, остерігаючись торкатися чоловіка поруч із собою. Бильце під його пальцями тверде, сніг тане на шкірі, легенько пощипуючи.
Усе, що він відчуває тут, злегка пощипує.
— Ти випив забагато пуншу, що приготувала Кет? Вона повісила на нього табличку з попередженням, тому я зупинився на цьому. — І Доріан підіймає в повітря свою склянку.
— Що сталося з Мірабель? — запитує хлопець.
— Хто така Мірабель? — Доріан ковтає скотч.
— Не знаю, — зізнається Закарі, і це правда.
Він не знає. Не певний на всі сто. Можливо, він вигадав її. Cтворив у своїй уяві з міфу й фарби для волосся. Якби вона була справжня, то була б тут, і вона б сподобалася його мамі. На Доріановому обличчі знову з’являється занепокоєння, здебільшого це стосується насуплених брів.
— У тебе черговий випадок?
— У мене що?
Доріан опускає очі на свій келих і занадто довго мовчить, перш ніж озватися. Коли він нарешті набирається духу, кожне його слово виважене, а тон спокійний і врівноважений.
— Раніше в тебе були проблеми зі здатністю відрізнити реальність від вигадки, — каже він. — Іноді з тобою трапляється, коли ти чогось не пам’ятаєш або пам’ятаєш те, чого не було. Але такого вже давненько не було. Я думав, що твої нові ліки допомагають, та мабуть…
— Нема в мене ніяких випадків, — протестує Закарі, однак ледве витисикає із себе ці слова. Йому стає складніше дихати, бо кожен подих — плутанина та крига. Руки тремтять.