— Узимку справи завжди погіршуються, — пояснює Доріан. — Ми впораємося.
— Я… — починає хлопець, але не може закінчити думку. Він ніяк не може опанувати себе.
Земля під ногами більше не здається твердою. У нього проблеми зі здатністю відрізнити реальність від вигадки.
— Я не…
— Ходімо всередину, любий.
Доріан нахиляється, щоб поцілувати його. Цей жест звичний і заспокійливий. Наче він робив так уже тисячу разів.
— Це історія, — шепоче Закарі Доріанові у вуста, перш ніж вони притискаються до його, — це історія, яку я розповідаю собі.
Він зводить руку, яка все ще тремтить, до Доріанових губ і легенько відштовхує його. Чоловік здається справжнім на дотик. Справжнім, щільним, затишним і знайомим. Було б легше, якби він не здавався таким справжнім.
Розмови й музика в будинку стихають, ніби хтось чи щось скрутило фонову гучність.
— Ти в піжамі? — дивується вигаданий Доріан.
Закарі знову дивиться на небо. Хмари розсіялися. Снігопад ущух.
Згори вниз на нього дивиться місяць.
— Тобі не слід зараз бути тут! — гукає місяцю хлопець. — Мені не слід зараз бути тут, — каже він собі.
Закарі повертається до вигаданого Доріана в образі його бойфренда на материній щорічній феєрії на честь зимового сонцестояння, яка тішить його не менше, ніж лякає, і каже:
— Гадаю, мені вже час.
— Ти про що? — перепитує Доріан.
— Я хотів би бути тут, — щиро зізнається Закарі. — Або, можливо, у якійсь іншій версії цього місця. І гадаю, я міг би закохатися в тебе, але це все не відбувається насправді просто зараз, тому мені вже час.
Він розвертається і йде туди, звідки прийшов.
— Міг би? — гукає йому назирці Доріан.
Закарі стримує бажання повернутися. «Це не справжній Доріан», — нагадує він собі.
Хлопець іде далі попри те, що якась його частина мріє залишитися. Він прокладає собі шлях по снігу, залитому місячним сяйвом, віддаляючись від будинку, хай навіть це здається відступом. Мабуть, це була перевірка. Відступ заради руху вперед.
Закарі йде до дверей у полі, але, коли підходить ближче, не бачить жодних дверей. Їх більше немає. Лише сніг. Замети, що ними встелений навіть ліс.
Хлопець пригадує мапу, яку вирішив не класти до свого інвентаря.
Два будинки в гущавині. Але ферму звідси більше не видно, він лише здогадується, з якого боку вона має бути. Намагається пригадати, у якому напрямку вказувала намальована на мапі стрілка, яку частину лісу вона позначала чи хоча б де саме стояв олень, але не може, тож вирішує, що йому все одно.
Якщо це лише історія, яку він собі розповідає, він накаже собі йти вперед. Подалі звідси.
Хлопець зводить погляд до всипаного зірками неба. Місяць дивиться на нього згори.
Закарі дивиться на нього у відповідь.
— Нам не слід бути тут! — знову кричить місяцю Закарі.
Місяць не відповідає, а лише спостерігає. Чекає на те, що станеться далі.
Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс
Я згодувала ІТ-відділу сльозливу історію про свого зниклого друга та вигаданого електронного листа, який нібито випадково видалила, мені навіть довелося пустити справжню сльозу, щоб вони перевірили для мене університетську поштову скриньку З., оскільки поліція не завдавала собі клопоту щодо цього. Після його зникнення не було жодного листа, але й до нього теж нічого. Узагалі нічого за весь січень, що здалося супердивним. Я була переконана, що в перший тиждень року ми з ним перекинулися кількома листами з того чи того приводу, а ще я надсилала йому свій розклад на С-семестр, щоб він знав.
Я перевірила свою пошту, і там не було жодного листа від З. за останні кілька місяців, а я «знала», що вони мають там бути.
Я обшукала його кімнату. Почекала, поки на поверсі нікого не буде. Його замок легко було зламати: усі внутрішні замки в корпусі просто лайно.
Його ноутбук був там, і я ввімкнула його, але хтось скинув усе до заводських налаштувань. Він навіть не був захищений паролем. Усі файли зникли, його ігри теж, чудовий постер фільму «Той, хто біжить по лезу» випарувався. Стандартний вигляд у високому розширенні.
Це було геть ненормально.
Я пошукала бібліотечні книжки, але нічого не знайшла, мабуть, він прихопив їх із собою до Нью-Йорка. У нього завжди був цілий стос бібліотечних книжок.
Єдина дивна річ, яку я там знайшла, — клаптик паперу під ліжком. Він лежав під шкарпеткою, тож його легко було проґавити (З., мабуть, прав через день, бо навіть речі на підлозі були чисті), але він вирваний з блокнота, що був на столі.
Папірчик укритий якимись карлючками, наче він писав, одночасно виконуючи щось інше. Усе здебільшого нерозбірливе, та посередині вирізнявся малюнок. Тобто три малюнки. Бджола, ключ і меч. У рядочок у центрі сторінки.