Це теж не здалося мені збігом.
Не впевнена, що досі вірю в збіги.
Потім я довго гуляла. Вешталася середмістям і врешті-решт опинилася в «Стренді». Дивно, але мені здавалося, наче я ось-ось стикнуся там із З. Немов він утратив плин часу, заблукавши серед книжкових стосів, і не знає, скільки минуло днів після його зникнення.
Я довго тинялася підвалом, де пахло цвіллю та здавалося, наче за мною хтось спостерігає або щось насувається, але я не розуміла, що саме. Звучить тупо, та мені здавалося, мов десь тут є потрібна книжка, і я, заплющивши очі й витягши руку до полиці, зможу торкнутися її пальцями.
Кілька разів я спробувала, але це не спрацювало. Книжки були звичайні.
Потім я пішла до «Хранителя ліхтаря» і, справивши на офіціанта враження коктейльного задрота (він запитав, чи я також працюю барменом, тож довелося зізнатися, що я просто багато п’ю), скористалася чужим готельним вайфаєм, щоб пірнути глибоко в даркнет і знайти там сайт з конспіраційними теоріями, на якому, власне, було кілька розсудливих людей (вони у своїх повідомленнях розвінчували більшість теорій, які писали інші люди, десь за двадцять хвилин).
Я зареєструвалася з фальшивої поштової скриньки, приєдналася й написала таке:
Шукаю інформацію:
Бджола
Ключ
Меч
От дурненька, забула зробити скріншот. Але отримала три відповіді за десять хвилин. В одній мене назвали «тролем», у другій було сім знаків запитання, а в третій залишили смайлик, який знизує плечима.
Ще за п’ять хвилин хтось видалив мій пост, а в моїй скриньці з вхідними з’явилося два повідомлення.
Перше було від когось з адмінів і лише попереджало: «Не треба». Я відповіла, що це не спам, просто запитання.
Адмін відповів мені словами: «Я знаю. Не треба. Тобі не захочеться туди вскочити».
Друге повідомлення від акаунта, який нічого не постив, а називався якоюсь недолугою сумішшю літер і цифр, було таке:
Корона
Серце
Пір’їна
Король Сов наближається
Син віщунки гуляє по снігу, розмовляючи з місяцем.
Він просить його показати шлях, або подати знак, або якось заспокоїти, що з ним усе буде гаразд, навіть якщо це брехня, але місяць нічого не каже, і Закарі суне далі, сніг чіпляється до піжамних штанів і потрапляє в черевики.
Хлопець жаліється, що місяць має якось допомагати, а не просто світити, а потім перепрошує — хто він такий, щоб сумніватися у вчинках чи бездіяльності нічного світила?
Дерева, здається, анітрохи не наближаються, хай скільки він іде вперед. Узагалі-то хлопець уже мав би дістатися до них.
Попри місяць і зорі Закарі знає, що досі перебуває глибоко під землею. Він відчуває всю її важкість над собою.
Минає дуже багато, як йому здається, часу, але жодного прогресу немає, тож хлопець зупиняється, щоб пошукати в торбі щось корисне. Пальці натрапляють на книжку, і він припиняє пошуки.
Витягає «Солодкі муки». Не розгортає, просто тримає в руці, а потім кладе до кишені пальта, щоб книжка була напохваті.
Торба, тепер уже звільнившись від усіх книжок, однаково здається несподівано важкою. Те, що в ній залишилося, не має жодної цінності. Ніщо із цих предметів не зможе йому допомогти. Принаймні тут.
Закарі кидає торбу на землю й залишає її в снігу.
Пропускає крізь пальці ланцюжки на шиї з ключем, мечем і компасом, неспроможним зараз вказати йому бодай якийсь напрямок.
Рушаючи далі, хлопець не розтискає пальців. Ідеться легше, адже тепер він несе лише книжку та меч.
Йому хочеться, щоб Доріан по-справжньому був тут. Це бажання мало не переважає бажання дізнатися, що буде далі.
— Якщо Доріан десь тут, унизу, я хочу його бачити, — повідомляє Закарі місяцю. — Негайно.
Місяць не озивається.
(Він не відповів на жодну з його вимог.)
Ідучи далі, хлопець подумки повертається до місця, яке залишив позаду, й уявної вечірки в ньому та до своїх відчуттів, коли він спостерігав за тим усім, немовби просочуючись у своє звичне життя та заповнюючи в ньому прогалини.
Він чує кроки, що наближаються до нього. Хтось біжить, але сніг приглушує звуки. Закарі з острахом зупиняється. Чиїсь пальці хапають його за руку.
Хлопець обертається до людини, яка стоїть позаду, і витягає з піхов меч, щоб відігнати нову примару.
— Закарі, це я, — каже Доріан, з осторогою підіймаючи вгору руки. Він має точнісінько такий вигляд, як у хлопцевих спогадах, — від відрослого волосся до пальта з ґудзиками-зірочками, от хіба що вкритий місячним сяйвом і снігом.