— Куди зникає місяць, коли його немає на небі? — запитує Закарі, не опускаючи меча, й усмішка, яку він дістає у відповідь, підказує йому, що це не вигадка, а справжня людина.
Тут, але не тут. Він стоїть з ним на залитому місячним сяйвом снігу й водночас іще десь, але це справжній Доріан. Він знає його аж до кінчиків мало не відморожених пальців.
— У готелі, який колись був розташований на перехресті, а тепер опинився тут, унизу, серед решти цього всього, — каже Доріан, змахуючи рукою на сніг і зірки. — Тепер я тут. Можливо, я заснув. Я дивився у вікно на сніг, думаючи про тебе, а потім побачив тебе й опинився тут. Але не пам’ятаю, як виходив з будинку.
Закарі опускає меч.
— Мені здавалося, що я втратив тебе, — зізнається він.
Доріан знову бере його за руку, тягне ближче до себе й торкається своїм чолом до хлопцевого. На дотик він теплий, але й холодний, справжній, але несправжній водночас.
Ця людина — місце, у якому Закарі може загубитися і мріяти, щоб його ніколи не знайшли.
Знову йде сніг.
— Ти теж зараз тут, унизу, еге ж? — запитує чоловік. — У світі під світом, що під світом?
— Я поїхав ліфтом з Максом, тобто Мірабель. Після твого падіння. Зараз я значно нижче, десь за загубленим містом з меду та кістки. Пройшов через двері. Мені слід припинити все це. Я загубив свою сову.
— Як гадаєш, ти зможеш звідти, де ти перебуваєш зараз, дістатися готелю?
— Не знаю, — відповідає Закарі. — Я, мабуть, наближаюся до Беззоряного моря. Певно, ми з тобою більше не опинимося в одному часі. Якщо… Якщо щось станеться…
— Забудь про таке, — уриває Доріан. — І не думай прощатися. Я хочу знайти тебе. Ми хочемо знайти один одного й разом розібратися із цим. Ти можеш бути сам, але ти не самотній.
— Іти самому небезпечно, — майже автоматично відгукується хлопець, стримуючи сльози, що вже бринять на очах, припорошених снігом.
Він повертає меч у піхви та знімає їх зі спини.
— Візьми, — каже Закарі, простягаючи меч Доріану.
Це здається йому правильним рішенням. Той, напевно, уміє ним користуватися.
Доріан бере меч і хоче сказати ще щось, але раптом зникає. Закарі не встиг навіть оком змигнути. Ось він був тут, а наступної миті його вже нема. Навіть слідів на снігу не залишилося. Жодного доказу, що він був тут.
От хіба що меч зник. Разом з місяцем, що сховався за хмарами.
Віхола трохи вляглася, сніжинки повільно плавають у повітрі. Земна куля зі снігу.
Закарі простягає руку вперед, щоб переконатися, що там нічого немає. Сніг кружляє навколо витягнутої долоні й потрапляє під манжет успадкованого пальта.
«Доріан був тут, — думає він, переконуючи себе. — Він десь тут, унизу, і живий, тож я не самотній».
Хлопець вдихає на повні груди. Повітря більше не холодне. Десь неподалік лунає ледь чутний звук. Закарі обертається і бачить перед собою оленя, який пильно його розглядає. Тварина так близько, що видно хмарки пару від дихання, які клубочаться в повітрі.
Роги в оленя золоті й укриті свічками, що переплітаються і горять, немов корона з полум’я та воску.
Закарі дивиться на оленя, і той не відводить від нього схожих на чорні намистини очей.
Якусь мить жодний з них не рухається.
Потім олень відвертається і рушає до дерев. Закарі йде назирці.
До узлісся вони дістаються швидше, ніж він сподівався. Крізь гілля дерев сіється місячне проміння або світло зірок чи якихось вигаданих штучних джерел, однак здебільшого в лісі панує темрява. Сніг здається радше блакитним, ніж білим, а дерева золотавими. Закарі зупиняється, щоб ретельніше роздивитися стовбур одного з них, і виявляє, що його кора вкрита витонченим золотим листям.
Хлопець тримається якомога ближче до оленя, утім часом той перетворюється на пляму світла, що веде його вперед між дерев. Невдовзі Закарі вже не бачить поля, його поглинає позолочений ліс, одночасно густий і темний.
Дерева стають вищими й розлогими. Земля здається нерівною, і, відкинувши носаком трохи снігу, Закарі виявляє, що це не земля, а ключі — цілі стоси ключів у нього під ногами.
Олень виводить його на галявину. Дерева тут розступаються, показуючи латку зоряного неба над головою. Місяць зник, і, коли Закарі переводить погляд на землю, оленя біля нього вже нема, тож він його покинув.
Дерева на галявині прикрашені стрічками. Чорні, білі й золоті смужки звиваються навколо гілок і стовбурів та плутаються на снігу. На стрічках підвішені ключі.
Маленькі ключики, видовжені ключі й важкі велетенські ключиська. Вишукані, звичайні й поламані ключі. Вони лежать стосами серед гілля і вільно розгойдуються на вітті, їхні стрічки перетинаються, плутаються і прив’язують один ключ до другого.